Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

— Ні, Коро. 

Помітивши кров на її плечі, Ерік ледь здвинув край плаща, відкриваючи подряпину. Поглянувши на власне оголене плече й міцну чоловічу руку, що майже не торкалась її, витираючи тонку лінію засохлої крові, дівчина тихо сказала:

— Мені здається, ти мене сторонишся. 

Він здихнув, й Кора побачила, як його кадик ворухнувся. 

— Просто намагаюсь поводитись пристойно, — відповів Ерік, не зводячи погляду з її плеча, й швидко змінив тему: — Цей чоловік у таверні, що підходив до нас, він із села?

— А? Ні. Ісолів досить добре захищений від війни лісом. До них доходять лише чутки з нашого боку. Тому тут… Думаю, тут тобі безпечно. 

Ерік замислено кивнув. Мабуть, це було саме те, чого йому хотілося почути. Про якийсь острівок безпеки деінде, бо ж дорога назад закрита. Він не повернеться до армії, не зможе більше. Однак і в полоні життя не проживе. Та й селяни його не приймуть, а свої намагатимуться відбити. Найліпшим варіантом було рухатись далі. Кора розглядала його похмуре обличчя, що, здається, трохи посвітлішало. Серце гупало о грудну клітину, й дівчина вперше, мабуть, не могла запитати те, що дійсно хотілося б. Поводитись пристойно — ця фраза змушувала її нервувати та можливо навіть очікувати протилежного, та куди важливіше було інше. 

— Ти дійсно збираєшся йти? — спитала тихо дівчина, повернувши обличчя до нього. 

На мить Ерік підняв на неї очі. Його теплі пальці легко стиснули дівоче плече, коли чоловік сказав:

— Ми обидва знаємо, я не можу повернутись. 

— Якщо ти залишишся в Ісоліві, то це… — вона задумливо закусила губу, підбираючи правильне слово, та помітила, що Ерік закриває пляшечку з розчином, — це не дуже далеко, тож ми зможемо бачитись, — сказала Кора з надією. 

Пальці, що лежали на її плечі, ворухнулись й, ледь торкаючись її шкіри, пройшли вздовж шиї й зупинились на щоці. Кора мʼяко усміхнулась, зазираючи в очі чоловіка, й мовила тихо:

— Я не боюсь тебе, Еріку. В будь-якому вигляді. 

Посміхнувшись, Ерік притулив її до себе й, торкнувшись губами лоба дівчини, та хотів вже відійти, однак Кора пальцями вчепилась у його сорочку. 

— Не йди, будь ласка, — дівчина підняла на нього погляд, відчуваючи неприємний холод на щоці, де щойно була долоня чоловіка. Можливо, адреналін, що й досі бурлив у її крові, змушував Кору поводитись бездумно. А може, вона дійсно не хотіла відпускати Еріка. Їхні губи були всього в кількох сантиметрах, і, щойно погляд Кори ковзнув по його губах, чоловік хитнув головою. Хоча понад усе Ерікові хотілося зробити саме те, про що вона зараз подумала — скоротити відстань між ними до мінімуму, притиснути її до себе й поцілувати. Однак хтось із них мусив думати над наслідками, і зараз це був саме Ерік. Його поведінка вже завдала дівчині шкоди. Він був хворий й дозволив собі обійняти її, всадити до себе на коліна, а Кора вже мусила нести на собі відповідальність за цей вчинок.  

— Не проси мене про це. Я мушу йти. — Чоловік поклав руки поверх її й прибрав долоні Кори зі своєї сорочки. Піднявши очі на дівчину, Ерік тихо сказав: — Я ворог, Коро. Уяви, що подумають люди навколо, якщо я залишусь у твоїй кімнаті. Тепер ми не маємо виправдання у вигляді кайданів, коли ти мусила наглядати за мною чи лікувати мене.  

— Ніхто тут не знає тебе, — хрипким голосом заперечила дівчина. 

Ерік не зміг тримати усмішку — не мав радіти, проте все одно робив це. Думка про те, що він має певне значення для Кори, зігрівала його душу. 

— Але ж тебе знають, — тихо сказав він. Хотілося доторкнутись до неї, по-справжньому, та Ерік тримався відтоді, як вони опинились у кімнаті. І має дотримуватись власних слів і думок. Як би йому того не хотілося, чоловік не міг цього зробити. Заради неї. Заради її честі. — Ти ще зовсім юна, Коро, і… Я не хочу, щоб про тебе ходили чутки.

— Хіба не все одно, що подумають інші? Тим паче достеменно ніхто не знає, скільки нам років.

— Але тут Грег, і він знає і наш вік, і те, хто я.

— Мені…

— Не кажи, що тобі все одно, будь ласка, — лагідним тоном сказав чоловік, змушуючи себе відступити на крок. Він чув, як дівчина плакала. Через нього. Через Грега, що помітив їх. — Я не хочу, щоб ти стала вигнанкою через мене. Грег і так хвилюється через тебе, і якщо я затримаюсь тут, думаю, він вживе заходів. І не можу сказати, що я на його місці не вчинив би так само.

— Еріку… — почала Кора, крокуючи за ним, та чоловік лише хитнув головою і побажав їй доброї ночі, на цьому ставлячи крапку. 

Двері за ним зачинились, й дівчина застигла на мить, вдивляючись у деревʼяний візерунок. Очі її наповнились сльозами. Не вірилось, що після того, що вони пройшли, Еріка бентежить… Грег?! Або її вік? Його це не надто турбувало, коли чоловік садив її собі на коліна й обіймав. Чому ж тепер він поводить себе так? Дівчина потягнулась до ручки двері та вже хотіла відкрити її, як почула Еріків голос:

— Не хвилюйся, вона мене вигнала. 

Здивована, Кора відійшла на кілька кроків. Зрозуміло, що він говорив це Грегові. Ніхто, окрім її друга, не переймався б тим, що вони залишились у кімнаті наодинці. Дівчина невесело посміхнулась, подумки сварячи Еріка. Як він хотів стати ліпше у чиїхось очах, якщо виправдовує її замість сказати правду? Дівчина повернулась до ліжка, зла й розчарована. Давши волю сльозам, скрутилась калачиком у ліжкові та накрилась ковдрою поверх плаща, не стільки щоб зігрітись, скільки сховатись від навколишнього світу. Неспокійні сни зміняли один інший аж доти, доки її не розбудив гучний крик: