Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

розділ 10

Про таємницю капітана, правильно обраний шлях і розумних жінок

 

Капітана до печери Ліїн абияк дотягла, хоча в процесі мало не пройшла повз темряву входу в рудуватому камені. І навіть у печеру його затягла. А там упустила капітанські ноги і сіла на підлогу.

Ліїн чудово розуміла, що сидіти не можна. На вулиці, звичайно, тепло, і навряд чи вона замерзне за всього бажання, але захворіти можна сильно. А якщо прямо зараз не підвестися, то потім стане ще складніше — обов'язково почне хилити в сон.

— Так, — сказала дівчина, глибоко вдихнувши. — Почнемо з найпростішого, подивимося, де ми опинилися.

Створити світлячок, котрий будь-який учень створить за секунду, Ліїн вдалося лише з третього разу. Пальці відчувалися, як дерев'яні. Плечі та шия боліли, а слідом за ними починало нити у скронях.

Тремтячий, але досить яскравий світлячок висвітлив невелику печеру. Схоже, спочатку вона була крихітною, а потім її розширили. У центрі зробили коло з каміння, в якому виднілися залишки золи і дров, що не прогоріли. Спорудили низенькі лежанки, на вигляд зі старих, кимось викинутих лавок і дверей — дошки були всі в дірочках деревоточців, але на вигляд ще досить міцні.

Ліїн зітхнула, стала на ноги і подивилася на капітана. Не завадило б його покласти на лежак, просто не хотілося. Та й виглядав він так, що забруднити дошки було шкода.

— Гаразд, я там бачила велику калюжу, — сказала сама собі Ліїн. — Зараз наберу води і хоча б землю з волосся вимию. А куртку зніму, все одно вона мокра.

Сказати було простіше, ніж зробити.

Спочатку Ліїн цілу вічність брела до почорнілого від кіптяви казанка, що висів на вбитому в камінь гаку. Потім так само довго до виходу, повз капітана, котрий не подавав ознак життя. Потім довелося йти до калюжі, на ходу згадуючи знезаражуюче плетіння-сито, бо, хоч як парадоксально, їй, котра вимокла до нитки, раптом захотілося пити.

Воду Ліїн черпала долонями. Калюжа виявилася недостатньо глибокою, щоб шурувати там казанком, без ризику заразом нарвати трави і набрати бруду. До печери дівчина брела, рахуючи кроки і найбільше у світі боячись спіткнутися і вилити воду. Вона була впевнена, що повторити похід до калюжі не зможе. Зате знезаражуюче сито сплелося легко і просто, на відміну від світляка. Хоча мало бути навпаки.

— Мабуть, сила скаче, — пробурмотіла Ліїн, коли, походивши по печері туди-сюди, знайшла за однією з лежанок склад саморобних глиняних кухлів, дерев'яних ложок та інших потрібних у господарстві речей. Навіть кресало, хоча користуватися ним Ліїн все одно не вміла, та й дров у печері так і не знайшлося. — Капітан, ви дуже невчасно втрачаєте свідомість. Якщо вам досі говорили протилежне, знайте, вам збрехали.

Капітана це зізнання так і не зацікавило. Він навіть від води, що полилася в обличчя, не прийшов до тями і не став протестувати проти такого способу вмивання. Потім Ліїн змивала бруд з волосся, виплутувала травинки і спостерігала за каламутною калюжкою, що розросталася. А визнавши результат задовільним, абияк зняла з чоловіка куртку і відтягла його до лежанки, де й звалила, полегшено видихнувши.

— Змій, ти мені винен, — майже простогнала і сіла на сусідній лежанці.

Треба було якось розвести багаття та висушити одяг. І якщо на подобу багаття можна було наламати кущів на околицях, то що робити з одягом, Ліїн не уявляла — подібна побутова магія їй ніколи не давалася.

— Багаття так багаття, — вирішила Ліїн і, глянувши на капітана, вирушила за дровами.

Як вона ламала кущі – окрема історія. Ці мерзенні кущі не хотіли ламатися взагалі. Гілки гнулися на всі боки, всередині щось тріщало і лопалося, але товста шкура розриватися не хотіла. Зрештою, розлючена і захекана Ліїн довбанула по одному бойовим тараном, і кущ віднесло до протилежного схилу яру, де він і завмер, корінням вгору.

— Ага, — зловтішно сказала дівчина і пішла за здобиччю.

Кущ виявився не з легких, але злість допомогла його дотягнути і навіть заштовхати в печеру. У коло з каміння кущ лізти не хотів, але Ліїн його втрамбувала, а потім кинула в середину іскру. Іскра спалахнула помаранчевим полум'ям і почала пожирати гілки. А печера відразу наповнилася біло-зеленим димом.

— Та щоб вас демони пожерли, — невідомо кому побажала Ліїн.

Наступних хвилин п'ять вона витратила на те, що виганяла дим надвір, сподіваючись, що в сутінках ніхто не помітить, як він піднімається над яром. Принагідно виявила, що створений вітер непогано вміє сушити все, що під нього попадало. Поки виганяла дим, проклятий кущ встиг згоріти і розсипатися дрібними вуглинками, але Ліїн було вже байдуже. Вона, притопуючи, сушила одяг. На собі. Потім пішла сушити капітана, бурмочучи:

— Я геній. Я точно геній. А вони ще стверджували, що здібності середні та фантазії зовсім немає.

На просушку Велівера не відреагував, навіть коли Ліїн його перевертала і голова дзвінко бамкнула лежанку.

— З вами точно щось не так, — по секрету сказала дівчина чоловікові, визнавши результати просушування цілком задовільними. — Цікаво, що? У вас не підвищена температура, але ви зовсім не реагуєте на подразники. Навіть зіниці від світла не звужуються. Знаєте, на що це схоже? А схоже на повне спустошення резерву. Причому на найгірший із можливих варіантів цієї проблеми, яка часто трапляється з учнями. Коли хтось береться за магію, до якої поки що не доріс. Резерв спустошується повністю, але заклинання, плетіння або що там ще, не завершено. Як його обірвати, щоб не померти і нічого не зруйнувати, вони не знають. Тому просто сидять і лупають очима. А магія продовжує їсти з них енергію. І спустошує їх до денця. А потім не дає резерву знову наповнитися, відбираючи ті крихти, які з'являються. І цими крихтами вона може харчуватися дуже довго, поки людина не помре. Так, ось у такому стані як у вас цих розумників потім і знаходять. Я двічі бачила.

Дівчина зітхнула і навіщось погладила Веліверу по щоці із щетиною, що встигла відрости. Вигляд капітан мав зовсім поганий, блідий, змарнілий, а відчуття було приємним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍