Читати книгу - "Самотній татусь шукає няню, Агата Авенс"

Розділ 31 Лана

Сріблястий новенький "шевроле" прорізав мокрий жовтневий полудень і зупинився під самими воротами. Я помітила авто, що під'їхало, і спустилася в хол, щоб зустріти гостя.

З машини вийшов молодий і вельми симпатичний чоловік, приблизно одного віку з господарем подвір'я. Він був випещеним і респектабельним. Від нього віяло енергією і цілеспрямованістю. Загалом, одразу можна було вгадати в ньому юриста. Я здогадалася, що це і є загадковий Крамаренко.

- Ви, мабуть, Лана, - сказав гість приємним м'яким голосом, який напевно приспав не один десяток суддів. - А я Артем Крамаренко, - продовжив він без жодних премудростей, а потім пройшов у дім, не чекаючи запрошення з мого боку. - А де Днгис?

- У стайні.

- У такий день навіть собак тримають удома, гріючись біля плити.

- Його улюблена кобила ожеребилася минулої ночі, і він відвідує її щогодини. Ви ж знаєте Дена, він дотримується принципу: хочеш, щоб щось було зроблено добре, зроби це сам.

- Так, цей хлопець любить контролювати все на світі.

- Хочете кави, чаю, чогось міцнішого? - змінила я тему розмови.

- Чому б і ні? Ще одна чашка кави навряд чи вб'є мене. - Адвокат підійшов до плетеного крісла й елегантно сів у нього, відкинувши поли плаща і закинувши ногу на ногу. - Кажуть, що якщо юристу порізати вени, то замість крові поллються гроші. Так от, не вірте чуткам. Насправді поллється кава. А як ще протриматися на ногах вісімнадцять-двадцять годин на добу, і так весь тиждень, без вихідних?

Він задумливо дивився за вікно, поки я готувала каву. Коли я повернулася, двері відчинилися знову, і в дім увійшов Ден, залишаючи мокрі брудні сліди на килимовому покритті, що встеляло підлогу.

- Ну й день! - вигукнув він, входячи в хол і простягаючи руку Артему.

- Ти наслідив, - сказала я йому суворо.

- Вибач, - сказав він, знімаючи взуття і перевзуваючись у домашні капці.

Артем Крамаренко здивовано подивився спочатку на Дена, потім на мене і багатозначно хмикнув. У цей момент його увагу привернув Марк, який до цієї хвилини тихо сидів у куточку неподалік від стелажа з величезним телевізором. Малюк почав брати з нижньої полиці один диск за іншим і діставати їх із пластикових коробок, радісно махаючи ними в повітрі й весело гукаючи. Старі лазерні диски гарно виблискували, що напевно тішило малюка.

- А це, мабуть, той самий Марк? - запитав Артем, нетерпляче соваючись у кріслі.

- Що сталося, Артеме? - перейшов Ден до справи. - Адже ти пройшов увесь цей шлях мокрою дорогою, залишивши м'яке тепле крісло в офісі, не для того, щоб помилуватися на дитину.

- Вірно, - відповів адвокат, витягуючи з надр бездонного портфеля папку, - у мене є свіжі новини про Марину Коваленко.

- Чудово, - відгукнувся Денис, переводячи погляд з Марка на мене, - коли вона приїде за сином?

- Боюся, що вже ніколи, - драматично відповів Артем, і я жваво уявила собі, як він стоїть перед присяжними, переконуючи їх, що його клієнт не вбивав нещасну жертву.

Пауза злегка затягнулася, і в повітрі повисла напруга.

- Чому? - здивовано запитав Ден. - Вона що, не хоче повернути сина?

- Марина Коваленко мертва.

Я не відразу зрозуміла сенс сказаного, а коли слова дійшли до мене, вона втупилася в Артема широко розплющеними очима. Потім притиснула долоню до рота.

- Боже, бідний Марк, - тільки й змогла я вимовити через кілька секунд.

Денис підійшов до мене і поклав руку на мені плече, і одного цього було достатньо, щоб я відчула себе краще.

- Як це сталося?

- Усе дуже банально - рак. Вона поїхала в Європу, в один з онкологічних центрів, де проводять якісь сучасні види терапії, але все марно. Якщо вірити записам у медичній карті, а немає жодних причин не вірити, то Марина померла приблизно за три тижні після прибуття.

- Так ось чому вона залишила Марка в мене під дверима, зникнувши в невідомому напрямку. Вона знала, що помирає, і хотіла залишити малюка в надійних руках. - Ден узяв папку з рук Крамаренкоі почав гортати справу. - Але чому я? Я навіть не знаю, хто вона така.

- Детектив, якого ми послали на її пошуки, передав дещо телефоном. Річ у тім, що при ній було знайдено записку. Щоправда, не було адреси, тому ніхто не знав, куди її слід відправити. У цій записці вона дякувала тобі, ще раз вибачалася за вторгнення у твоє життя. Вона писала, що не могла сказати тобі всього особисто, боялася, що ти відмовиш.  До речі, десь була фотографія дівчини, подивися наприкінці папки, можливо, це проллє світло на події.

- Елла! - вигукнув Ден здивовано, дивлячись на фото.

- Так, значить, ти її знаєш?

- Так, звісно. Тільки вона представилася як Елла. Не Марина, я це точно пам'ятаю. Може, їй її справжнє ім'я не подобалося, не знаю. Вона стажувалася у мене на фермі роки два тому. Ти ж знаєш, я допомагаю студентам, вони приїжджають до мене на практику. Так от, вона була серед них. Вона закінчувала ветеринарний факультет і все літо пропрацювала з кіньми. Гарна дівчина, ми часто спілкувалися, але я навіть не пам'ятаю її прізвища.

- У вас напевно щось було.

- Ну... ми, можна сказати, дружили. Подовгу базікали вечорами. Вона була симпатичною, тихою і ввічливою, і коні її дуже любили...

- Судячи з усього, ти їй подобався більше за коней.

Усі троє подивилися на Марка.

- Та ні, - усміхнувся Ден, - не настільки. Марк, на жаль, не моя дитина. Дивно все ж, - зітхнув він. - Чому вона не залишила його з батьками?

- Вона не могла цього зробити, бо її батьки загинули в автокатастрофі багато років тому.

- Дене! - вигукнула я. - Мені так соромно, я наговорила стільки гидоти про цю дівчину, а ось як воно все вийшло.

- Так, з глузду з'їхати. - Денис стиснув мою руку і звернувся до адвоката: - То що нам зараз робити?

- Навіть не знаю, друже. У свідоцтві про народження Марка в графі "батько" стоїть прочерк. Я вважаю, наступний хід за вами. Марк у такому віці, що його із задоволенням усиновить якась сім'я. Варто крикнути, і завтра біля дверей мого кабінету вишикується черга з охочих. Але на сьогоднішній день ти його офіційний опікун.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍