Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

допускають до сфери управління в усіх галузях суспільного життя… По суті, проти українців в Україні вже проводяться етнічні чистки”. - Літературна Україна, 12 жовтня 1995, с. 1-2.

[66] Див. передусім: Є. Маланюк. “Малоросійство”, Книга спостережень. - т. 2. Торонто: Гомін України, 1962. Також: М. Рябчук, “Украинская литература и малороссийский имидж”, Дружба народов, 1988, № 5, с. 250-4; R. Solchanyk, “Little Russianism and the Ukrainian-Russian Relationship: An Interview with Mykola Ryabchuk”, in R. Solchanyk (ed.) Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collection of Interviews.(L., Macmillan, 1992), p. 19-30.

[67] O. Grabowicz, The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine, доповідь на другому з'їзді Міжнародної асоціації українознавців, Львів: 1993. Український переклад: Оксана Грабович, “Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні”, Арка, 1994, № 1, с.14-15.

[68] Значною мірою цей міф є міфом міжнародним, прийнятим не лише масовою свідомістю, а й більшістю вчених-істориків. “Попри центральну роль України, - нарікає з цього приводу англійський славіст Дейвід Сондерс, - стандартні праці з історії царської Росії та Совєтського Союзу говорять про неї доволі мало… Більшість західних авторів сприймають Україну крізь призму російських поглядів на взаємини між цими двома національними групами. Як наслідок, їхньою вихідною точкою є радше концепція плавильного казана, ніж калейдоскопу… Залежні, як правило, від публікацій, санкціонованих росіянами, західні дослідники Російської імперії та Совєтського Союзу виявляються часто неспроможними відійти від русоцентричного погляду… Не маючи належної інформації про Україну, яка протягом декад і століть виглядала заснулою, вони з великими труднощами віднаходять рівновагу між українською та не-українською історичною перспективою” (D. Saunders, What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1660, Ethnic Groups, 1993, vol. 10, p.101-2). Одним із наслідків описаного русоцентризму є дивовижна живучість оксюморонного терміну “Kievan Russia”, котрий iнтенсивно репродукується й нині, у найновіших наукових виданнях, хоча глузду в ньому так само мало, як і в терміні “Ancient Romania”, застосованому до Стародавнього Риму (Rome), чи в терміні “Old Britain” стосовно середньовічної Бретані (Brittany). Ревізія старих імперських міфів, яка почалася на Заході фактично лише після розпаду СССР, майже не виходить поки що за межі академічної сфери. Див., напр.: E. Keenan, “On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors”, in S.F. Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, (Armonk, NY: M.E.Sharpe, 1994); також: M. von Hagen, “Does Ukraine Have a History?” Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Fall 1995); також: R. Szporluk, “Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State”, Daedalus, Vol.126, No.3 (Summer 1997).

[69]] Найчіткіше ці погляди артикульовано в книзі одного з чільних ліберальних політиків України Володимира Гриньова “Нова Україна: якою я її бачу?” (Київ: Абрис, 1995). Див. також полемику з цими поглядами у статті Т. Кузьо та Г. Гамалія “Політика як риторика” (Критика, № 1, 1997).

[70] Цей міф, як, утім, і всі попередні, найенергійніше розробляється “комуністами України” (саме так вони себе називають, принципово відкидаючи формулу “українські комуністи” як “націоналістичну’). Проте він не чужий і російськомовним лібералам - див., напр., згадану книгу В.Гриньова, а також: И. Шаповалов, “Национальное правительство и мировая рыночная цивилизация”, Современное общество, № 1, 1993; або: В. Алексєєв, “Особливий порядок для мови російської”, Голос України, 20 лютого 1997, с. 6.

[71] Цікаву спробу деконструювати цей міф здійснив недавно Олег Хавич у статті “Кому потрібна Велика Україна?” (День, 24 липня 1997, с. 4).

[72] M. Pavlyshyn, “Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture”, Australian Slavic and East European Studies, Vol. 6, No. 2 (1992), p. 45.

[73]] Пор., напр., націоналістичні нападки на культуролога Вадима Скуратівського в газеті “Вечірній Київ” і прямо протилежні за ідейною спрямованістю докори на його адресу на сторінках журналів “Зоил” (1997, №1), “Искусство кино” (1997, № 4), газети “Киевские ведомости”. Таких самих протилежних оцінок зажила собі у ворогуючих таборах і ліберальна газета “День”, котра, з погляду ультра-“патріотичної” “Літературної України”, є шкідливим “шовіністичним, проросійським” виданням, а з погляду ультра-“незалежної” “Независимости” - не менш шкідливим виданням, яке “фліртує” з українськими націоналістами. Глухота колоніальної/антиколоніальної свідомості до постколоніальних текстів буває часами просто курйозною. Так, наприклад, стаття О. Дубини “Так хто ж відкрив Америку?”, написана як дотепна пародія на патріотичну мегаломанію в царині світової історії та географії, була сприйнята всерйоз і видрукувана в журналі “Українська культура” (№ 1, 1997, с. 38-9) під рубрикою “Цікаво знати…” - редакція навіть не запідозрила, що її містифікують. Інша “пост-колоніальна” пародія, віршована “Ода гривні” О. Ірванця, була знову ж таки сприйнята всерйоз - цього разу московською “Литературной газетой” (26 березня 1997, с. 13), котра присвятила півшпальти розповіді Лади Федоровської про маразми, до яких доходять у своєму патріотичному запалі українські націоналісти. Однією з ілюстрацій до цих “маразмів” виявилась пародійна “Ода гривні”, сприйнята московськими критиками як справжня (!) ода.

[74] Іan Bremer, "The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine," Europe-Asia Studies, vol. 46, no. 2, (1994), p. 261-283.

[75] Taras Kuzio, Ukraine. The Unfinished Revolution (London: Institute for European Defence & Strategic Studies, 1992), p.9.

[76] Yaroslav Hrytsak, "Shifting Identities in Western and Eastern Ukraine", New School for Social Research. The East & Central Europe Program. Bulletin, vol.5/3, no. 18 (February 1995), p.7.

[77] Михайло Грушевський, Хто такі українці і чого вони хочуть (К.: Знання, 1991), с. 142-144.

[78] Євген Головаха, «Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості», Політологічні читання, №1 (1992), с. 24-39.

[79] Евгений Головаха, Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине (К.: Институт социологии, 1996), с. 102.

[80] Подібні дані подає також Наталя Паніна, див. Політичний портрет України, № 9 (Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», 1994), с.6.

[81] За даними «Демократичних ініціатив» (див. Політичний портрет України, 1994, № 8, с. 31), 20% респондентів вважали ІІайприйнятнішою для України економічною системою соціалізм, 18% - капіталізм, 20% не могли визначитися, а 42% не приймали жодної з обох систем, стверджуючи, що Україна «має свій власний шлях».

[82] Головаха, «Особливості політичної свідомості», с. 38.

[83] The Economist,