Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, помітити я помітив, хоча ні про яку логовину не знаю. Але жто не Ріс, а діра.
– Як це - діра? – з обуренням перепитав Ейве.
– Ну, діра. Всі так кажуть, я так кажу, тато так каже, дядько Бжимуха теж так каже, так, навіть мама так каже, бо діра є дірою.
– Не діра, а тільки Ріс.
– Діра. А ваша світлість не знає, чи як? Діра є діра. Давним-давно, коли в Німеччині майже не було людей і тільки олені бігали по лісах, прийшли сюди два велетні. Один хотів іти на схід, інший на захід, але кожен хотів іти першим, і вони були такі великі, що не могли пройти через річку, тож один мусив пропустити іншого, бо не хотів намочити свої чоботи. Вони сперечалися і сперечалися, аж поки один з них, розлютившись, не вдарив з усієї сили по землі – і бах!, так утворилася діра.
– Це просто якась пірамідальна нісенітниця, – відповів Ейве після хвилини мовчання.
– Так воно і було, як амінь у молитві! Мама казала мені це в колисці. І дядько Холевка після горілки теж згадував про це.
– Твого ж дядька звали Бжимуха!
– Це вже інший. А що, у вашої світлості не було дядьків?
– Ріка!
Крик Інгемара, що над'їжджав з протилежного боку, перервав захопливу для обох сторін розмову.
Швед під'їхав до них риссю.
– Ріка, – повторив він.
– Ну, ріка, а що ви дивуєтеся, на Готланді немає річок? Майн називається, ви, мабуть, чули про неї.
– А ти дотепний хлопець, – пробурчав Інгемар. – Я не питаю, що це за річка, а як ми опинилися на ній?
– Ну, ми до неї дійшли, а її світлість і його світлість навіть доїхали. Пане Шенк, скажіть щось своєму колезі, бо він до мене присіпався.
– Швед має рацію, – сказав Шенк, підходячи до своїх співрозмовників. Колона завмерла. – Що ми робимо на Майні, якщо не проїхали Вюрцбург?
– Так проїхали ж. Було це десь опівдні. А потім ми повернули на захід, тому що ви справедливо хотіли їхати через ліс. Тепер настав час переправи: або в Целлінґені, якщо ми повертаємося на дорогу, або в Ґемюндені, якщо залишаємося в лісі. Але якщо ваша світлість захоче до Вюрцбурга за покупками, то можна і до Вюрцбурга, це всього кілька миль.
– Тоді веди до Гемюндена, – сказав заспокоєний Шенк і повернувся на своє місце поруч із Катаріною.
– Ти суворий до хлопа, – зауважила та, спостерігаючи за суперечкою, що спалахнула між Світлим та Іскрою. Вони сперечалися про використання бойового ціпа ("Після ціпа, пане, і не збереш нічого, – намагався переконати найманця Світлий, на що той відповів: – "Зате від ціпа легко відскочити, навіть для здорованя! А удар меча завжди точний!").
– Не суворий. Я лише обережний.
– Звідки у тебе це взялося?
– А ти як думаєш? Я вже двадцять чотири весни пережив. Все моє життя було довбаною війною.
– Моє теж. Але я думаю, що ти трохи параноїк.
– Завдяки цій параної я ще живий.
– А Краузе ні?
– Відчепися від Краузе.
Запала хвилина мовчання.
– Краузе підібрав мене зі стічної канави, коли я тікав від брауншвейзької армії, під Хьохстом. Мені було чотирнадцять років, я був молодший за тих жовторотих, що плетуться позаду. Краузе був мені... ну, може, не як батько, але все ж таки він виховав мене і допоміг вижити, коли було погано. Після десяти років в одній ганзі не так легко втратити товариша.
– Знаю.
Шенк раптом відчув себе дурнем. Він вкотре усвідомив, що дівчина щойно втратила батька, дім, більшу частину своєї родини та майно – і все це за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пси господні, Марчін Швьонтковський», після закриття браузера.