Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

шляхтича, а вбік, де дві іржаві малинівки билися, аж пір’я летіло, відповів:

— Мене звуть Якуб.

Цими словами він відкрив своє серце й вже от-от мав розповісти Станіславові всю свою історію, цілу хамську байку про зміїне серце. Вже навіть рота почав був розтуляти. Але помітив блиск в очах старого. Пан Станіслав вичікував із павучою терплячістю, аж поки Вікторин дасть себе впіймати.

Тож не відповів. І тільки пізно ввечері збагнув він те, що залишилося невисловленим. Бо якщо Якуб став Вікторином, то Вікторин неминуче мусив перетворитися на Якуба, оскільки чари не визнають пустки; і не може бути так, аби одне зникло, а друге не з’явилося. І стало пронизливо ясно, що Вікторин повернеться. Повернеться по те, що належить йому, повернеться попри чари й попри побажання, і не допоможе тоді жодна зміїна вдячність — взагалі ніщо.

XLI. ПРО ПАНСЬКУ ЛАСКУ

Повідають, що найбільший страх охопив хамів, коли пан Вікторин Богуш вустами кульгавого наглядача заявив, що цього року побиття за невідроблену панщину не буде.

Заява ця була виголошена в суботу перед святою Урсулою, біля корчми Рубіна Кольмана. Відчитав її носовим голосом Іржі Лоза, чех, новий уповноважений седлиського двору. Попереднього уповноваженого пан Богуш наказали повісити навесні, коли виявилося, що він доносив на двір Йосифа Брейнля, тарновського старости; Богуш, якого викликали в округ, витлумачив ту справу як самогубство. Лоза тоді сказав, що мав сказати, а наглядач Михаїл, який супроводжував його, кинув тлумові під ноги оправлену в шкіру книжку.

— Це книга повинностей на панщину на цей рік, — сказав. — Візьміть і закопайте під хрестом на роздоріжжі. Ану, рухатися, бо ще вельможний пан Богуш можуть передумати. Як хтось буде зволікати, то по спині палицею для заохочення пройдуся. А сьогодні я ще нікого не бив, і рука в мене свербить жахливо. Раз-раз! Ага, і ще одна річ. — Михаїл перервався, щоб перевести дух. Рубін Кольман послужливо підсунув йому глек пива. Наглядач майже все вихлебтав одним духом. — Є поміж вами якийсь Якуб Шеля, син Юзефа?

Хами переглянулися, покашляли. Жоден не хотів звертати на себе увагу наглядача, так, про всяк випадок. Тож озвався корчмар.

— Айнекляйнемітешмок, служив той Куба у мене, але минулої осені зниклося йому. Ані слуху, ані духу. А шкода, бо добре був хлоп’є, працьовите й спритне.

— Зниклося йому! — Михаїл зміряв старого недобрим поглядом. — То скажи йому, жиде, якби йому, однак, віднайшлося, що з ним мають побалакати вельможний пан Богуш. А з тим, хто би того Шелю зустрів і забув йому ці слова переказати, я сам поговорю. — Він постукав березовою палицею по своїй долоні. — Ну, чого чекаєте? До роботи!

Хами, неспокійні й мовчазні, закопали книгу повинностей там, де було наказано. Особливо коли Михаїл відміряв кілька ударів, щоб робота йшла краще.

XLII. ПРО ПАНСЬКІ СПРАВИ

Повідають, що Домінік Рей не міг повірити в скасування панщини і, непокоячись за приятеля, прибув з Емауса так швидко, як тільки зміг.

Сидять на терасі втрьох: панове Станіслав, Домінік і Вікторин. Довкруж осінь. Хризантеми й айстри. Тепло, букові ліси навколо фільварку іржавіють під жовтневим сонцем.

— З чого фільварок утримуватимеш? — продовжує пан з Емауса. — Як хамам раз панщину подаруєш, як раз дозволиш не відробляти, то невдовзі жоден працювати не буде! Боже милостивий, хлоп — це бидло ледаче й ні до чого не здатне, яке розуміє тільки мову палиці й батога. Як хам працювати перестане, то що? Власними руками орати й жати будете? Ну? Ну? Ну?

— На мене не дивися, — кажуть пан Станіслав. — Я вже нагосподарювався. Тепер тут Вікторин паном. Мені вже тільки спокійної смерті виглядати.

— Хлопів обкладемо податком. — Вікторин хухає в долоні. Ніби сонце, але вже осінь, холод залазить під шкіру. — Як деінде.

— Яке інде? Всюди хам на панському робить. У Галілеї чи Конгресовій Польщі, все одно. Такий Божий порядок: справа хлопа — працювати, наша — з праці його користати. Амінь, хай йому чорт!

— У Чехії хлопів оподатковують. Так Лоза каже. В Силезії начебто також. А німецькі бауери, які на поселення до Галілеї і на Буковину приїжджають, взагалі на панському не роблять.

— Чех і силезець — це теж німець, тільки гіршого ґатунку й паскуднішої поведінки. Най тобі той Лоза так у голові не смердить. Скажи йому, що власної лози маємо у себе доволі, а конари має вона міцні, достатньо міцні, аби з Божою допомогою втримати чеську. І хай той чех не забуває, що з його попередником трапилося. З нашого боку Карпат гірський вітер дме дуже часто, а від того вітру вже не один повісився. Як не схочеш йому це сказати, то я сам скажу.

— Ходять чутки, що й без того з дня на день кайзер панщину скасує.

— Кайзера нехай пси в дупу на грецький спосіб грають! — скаженіє Рей. — Не буде мені кайзер казати, що я можу зі своїм чинити, а чого не можу. Мій хам має в моєму фільварку робити — і баста, є панщина чи нема. Що, може, мені ще кайзер пса на ланцюгу заборонить тримати? Сарн і зайців у моєму лісі стріляти? Адже все це Божі створіння: сарни, зайчики, песики й хлопський народець, усі відчувають і жити хочуть. У які безодні абсурду ми хочемо пхатися?

— Панщини кайзер не скасує. — Пан Станіслав спокійно складає долоні пірамідкою. — Це лиш така лякачка для нас, поляків. Аби ми пам’ятали, що Галілея вже не полякам належить, а Габсбурґам.

— Та нехай собі Галілея належить хоч і султанові бусурманському, мені до того байдуже. Я поляк, і Польща там, де я. А Польща — це моя золота панська воля, мій модриновий дім, мої полювання, мої бенкети, вино і курви. Іншої Польщі немає, не буде і бути не може. І хай мені в цьому допоможе Бог і ти, Свята Діво, що Ясну захищаєш Ченстохову і в Острій світиш Брамі. Про що тут, зрештою, думати. У Варшаві повстання готують, якого ще не було, повстання на всіх загарбаних землях, тільки у великій таємниці перед загарбником, про що всі знають. Невдовзі знову буде Річ Посполита, спершу в Конгресовій Польщі, а потім в Пруссії і в нас. Настане кінець чужим королям, царям й кайзерам. І не треба нам для допомоги ніяких Наполеонів.

— Хочете боротися, боріться. — Пан Станіслав сягають по яблуко, що лежить на столі, соковите й тверде, з маленькими наростами на поверхні. Ріжуть його на шматки: спершу на чвертки, потім на скибочки, тоненькі, як облатки; роблять