Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

нас усе гаразд. Уявляєте? Тисячі людей евакуйовані, привиди наступають, у місті заворушення, а їм потрібен   карнавал!    Ні. цей свій справді збожеволів! — він так сердито поглянув на нас. ніби це   ми    придумали той парад, а потім труснув своєю текою з паперами. — А оце ви бачили? Тут копії всіх звітів, які за останні тижні надійшли від агенцій, що працювали в Челсі. Прояви, Спалахи, Холодні Плями — все жужмом! Сотні випадків без будь-якої системи! ДЕПРІК вимагає, щоб це прочитали керівники всіх агенцій і висловили свою думку. Ніби в мене є час читати всю цю бридню! І взагалі, я поспішаю на похорон! — Кіпс спересердя стукнув по теці кулаком. — Піду й викину все це на смітник...  

Ми збентежено стояли на місці. Я не знала, що тут сказати.  

— Віддайте це краще мені, — запропонував Джордж. —Тут, напевно, є чимало цікавого.  

— Тобі? — холодно реготнув Кіпс. — Навіщо? Ти ж ненавидиш мене!  

Джордж у відповідь буркнув:  

—А чого ти від мене чекаєш? Повітряних цілунків? Що кому до того, кого я люблю чи ненавиджу?Тут помирають люди. Ая. можливо, зумію щось зробити для них. Якщо хочеш, то читай ці папери сам. А якщо ні, то давай їх сюди. Тільки на смітник не викидай, — Джордж розчервонівся й навіть тупнув ногою.  

Кіпс із помічниками вирячились на Джорджа й навіть позадкували. Я теж, правду кажучи, трохи відсахнулась. Кіпс поглянув на мене, стенув плечима й жбурнув теку Джорджеві.  

— Я вже сказав, що мені ця бридня не потрібна. Мені й без неї вистачає клопоту. Можливо, побачимось із вами на карнавалі, якщо «Локвуд і К°» дістануть туди запрошення. Мені у це. правду кажучи, не дуже віриться, — він недбало махнув нам рукою, й за мить усі троє агентів «Фіттес» зникли серед натовпу.  

   

Якщо в будинку Національного архіву періодичних видань коли-небудь заведуться привиди, то знадобиться пекельна праця, щоб потім усе впорядкувати в ньому так, як було. Архів — це шість величезних поверхів, стіни яких аж на вісім футів завішані полицями та стелажами з книжками й газетами; він більший за будь-яку лондонську фабрику та заплутаніший за лабіринти найстаріших будівель тюдорівської доби. До того ж тут ви щомиті ризикуєте натрапити на якогось дослідника: їх тут безліч, вони сидять або стоять у незліченних темних нішах і студіюють давні документи, намагаючись осягнути історію Проблеми. Архів не просто присвячений історії, він і є самою історією, що пахне порохом, старим папером і друкарською фарбою. Погортавши з пів години часописи столітньої давнини, ти відчуваєш, як цим запахом просякли навіть твої власні пальці.  

Джордж любив архів, він знав тут усі закапелки. Він привів мене на четвертий поверх, до відділу періодичної преси, й показав каталог — кілька здоровенних книг у шкіряних палітурках, де було коротко перелічено всі матеріали, що зберігаються на цьому поверсі. Для подій кількох останніх десятиліть існував свій покажчик із посиланнями на будь-які статті, надруковані в усіх часописах; для старіших видань такого покажчика не було, тут доводилося навмання відбирати пресу за відповідний період, а потім сидіти й шукати те, що тобі потрібно, порпаючись у нескінченних пожовклих сторінках.  

Озброївшись Джорджевим реєстром, я взялася до роботи. Знайшла примірники «Корнгілл Меґезін» та «Мейфер Ньюс» за літо 1883 року, перенесла їх на один із вільних столів, розставлених у центральній частині зали, й заходилася гортати, шукаючи згадки про вбивство на Гонновер-Сквер.  

Невдовзі мої ніздрі наповнилися запахом друкарської фарби. Очі сльозилися від дрібного газетного шрифту. Та найбільше потерпала моя голова, вона геть тріщала від подробиць, що аж ніяк не стосувалися нашої справи. Журнальні суперечки вікторіанської доби... Імена забутих світських красунь... Нариси про віру та імперію, написані самовпевненими бородатими добродіями... Все це навівало нудьгу, коли тільки вийшло в друк, а що вже казати про нинішні часи, коли минуло вже більше століття? Давня історія... Як Джорджеві це може подобатись?  

Давня історія...    Саме так Локвуд назвав випадок із його сестрою. що загинула якихось шість років тому. Та що більше я міркувала про це, то дужче переконувалась у тому, що історія ця аж ніяк не давня. Джесіка й досі залишалась поряд із Лок- вудом, керувала кожним його рішенням. Я пригадала минулу ніч, ту неприязнь, із якою він сприйняв мої слова про співчуття привидові дитини. А сьогодні Локвуда, зрозуміло, підтримала й Голлі Манро: вона рішуче заявила про те, що привида треба знищити. Сьогодні зранку я бачила Голлі тільки п’ять хвилин, проте і їх цілком вистачило, щоб я розсердилася на цілий день.  

Я далі гортала газети, походжала серед полиць, поволі просуваючись за Джорджевим реєстром. Проходячи повз каталог