Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

воску від свічок по краях цього кола, й сліди, які свідчили, що цементною підлогою підземелля тягли щось металеве. А ще в самісінькому центрі коли ми побачили велику пляму від згорілої ектоплазми. Усі кістки, що лежали там. були активні — в психологічному сенсі. — і можна припустити, що хтось намагався використати їх як одне надпотужне Джерело. Усі ми знаємо, що кожне окреме Джерело—це слабке місце, крізь яке ГЬсті можуть проникати до нашого світ}7... — він трохи повагався, — звідти, де вони повинні перебувати. Джерела — це ніби діри в старій матерії. От уяви. Локвуде, що в тебе протерлися ззаду джинси...

— У мене джинси ніколи не протираються ззаду, — заперечив Локвуд. — Я взагалі не ношу джинсів, це не мій стиль.

— Ну. гаразд. Нехай це будуть мої старі джинси. У мене їх багато... Отже, спочатку матерія тоншає, потім розділяється на окремі нитки й нарешті перетворюється на справжню діру. І в цих джинсах ти намагаєшся не нахилятися, бо крізь діру видно твої труси. Ну, а в нашому випадку крізь діру між світами видно не труси, а дещо інше...

— Невдалий ти обрав приклад, — зауважив Локвуд. — Мені б на привидах зосередитись, а в голову джинси й труси лізуть... Гаразд, розповідай далі. Отже, якщо створити велетенське Джерело, тоді...

—Тоді й слабке місце стане більшим,—провадив Джорд ж. — Тобто діра між світами. Ми це вже бачили, коли натрапили на «кістку й скло».

Він згадав про моторошний артефакт, який нам колись довелося відкрити, — зроблене з кісток-Джерел дзеркало, що мало, за задумом його творця, стати вікном до потойбічного світу. Чи працювало воно по-справжньому, чи ні, залишилось невідомим, бо кожен, хто заглядав у це дзеркало, тут-таки помирав. Проте психологічний фон, який воно випромінювало, був напрочуд химерний і лиховісний.

— Гадаю, що в підземеллі під магазином Ейкмерів хтось намагався зробити таке саме вікно, — провадив Джордж. —

Для цього їм знадобилось велетенське Джерело. А тепер Джонсон так само збирає потужні Джерела. Я певен, що він веде ту саму гру...

— Ти думаєш, в історії з магазином Ейкмерів теж замішаний Інститут Ротвела? — запитала я.

— Можливо. Пам’ятаєш, як швидко їхні команди прибули туди? Одразу, тільки-но стало відомо про наше відкриття. Щоправда, сказати достеменно поки не можна нічого. Бракує доказів.

— Ми ще знайшли там недокурок, авжеж? — нагадала ГЬллі.

— Умгу, — відповів Джордж. «Перське світло». Рідкісна марка.

— До речі, — згадала я, — Джонсон у тій комірчині саме курив сигарету.

Джордж поглянув на мене:

— Яку? «Перське світло»?

— Не знаю.

Він спересердя аж ляснув себе по лобі:

— Ой, Люсі! Проґавила таку нагоду! Може, ти хоч запах диму розібрала? У цих сигарет своєрідний аромат — ніби підгорілі грінки з карамеллю.

— Я не мала часу нюхати його сигарети. Джордже. Я була надто заклопотана тим, щоб мене не вбили.

— А могла б разочок і нюхнути, Люсі. Мимохідь, — засмучено буркнув Джордж.

Локвуд тим часом про щось напружено міркував, тарабанячи по столу пальцями.

— Скажи-но, ГЬллі, а сам Стів Ротвел тісно пов’язаний з інститутом?

ГЬллі насупилась:

— Так, він завжди брав участь в усьому, що там діялось. Часто зустрічався з тамтешніми вченими віч-на-віч.

—То він напевно знає про все. Питання в тому, що ми самі тут можемо зробити?

— Небагато, — відповів Джордж. — До Барнса звернутись не можемо, бо нам знову-таки бракує доказів.

— А Джонсон після вчорашніх пригод неодмінно заховається. — додав Локвуд. — Інститут Ротвела — це десь у Вест-мінстері. правда. ГЬллі?

— Там тільки їхня головна контора, а всі лабораторії й дослідницькі центри — за межами Лондона. їх кілька. Пробач. але напам’ять я їх перелічити не можу.

— Кілька дослідницьких центрів...—сумно кивнув головою Локвуд. — Це вже важче. Слухай-но. ГЬллі, а чи не можеш ти все-таки скласти для мене список тих центрів? Він може стати нам у пригоді, хоч я ще не маю жодної гадки, яким саме чином... — Він зітхнув і додав: — А поки що переходьмо до приємнішого. Нам телефонував секретар Пенелопи Фіттес. Ти знаєш. Люсі, що вона хоче особисто подякувати нам за розслідування справи людожера з Ілінґа? Сьогодні саме та рідкісна нагода, коли вона збирається відвідати Товариство Орфея, що перебуває під її опікою. Секретар казав, що там ми зможемо побачитися з нею.

— Товариство Орфея? У Сент-Джеймсі?

— Точнісінько так. Підеш з нами?

Перепитувати ще раз йому, звичайно ж, не довелося.

Загадкове й недоступне Товариство Орфея, членами якого, як ми знали, були численні великі промисловці з усієї країни, вже давно цікавило нас. Офіційно то був елітний лондонський клуб, члени якого нібито збиралися для обговорення та вивчення Проблеми, проте нам пощастило довідатись, що Товариство займається й певною практичною діяльністю. Так, під час розслідування справи про Сходи, що кричать. Джордж роздобув цікаві кришталеві окуляри з емблемою Товариства—давньогрецькою арфою чи лірою. Як саме діють ці окуляри, ми так і не з’ясували, проте зрозуміли, що не тільки Інститут Ротвела працює над винаходами, які можуть придатися для нескінченної битви з Проблемою.

Щоправда, на відміну від Інституту. Товариство про ці свої винаходи не повідомляло, тому нам аж донині не щастило нічого про це дізнатись. Тож таку нагоду нізащо не можна було проминути. Таким чином, цього самого ранку — тільки трохи пізніше — ми з Локвудом і Джорджем бадьоро вирушили до Сент-Джеймса, залишивши вдома Голлі збирати відомості про Інститут Ротвела.

Будинок Товариства ми знайшли в кінці однієї із затишних вуличок, забудованих витонченими особняками з начищеними мідяними табличками на колонах біля ґанків і кошиками яскравих квітів, підвішеними під великими дзеркальними вікнами. На одній з таких табличок було без усякої помпи написано: «Товариство Орфея». Ми постукали, двері негайно відчинились, і перед нами з’явився усміхнений старенький добродій, що вклонився нам і привітно махнув рукою:

— Заходьте, заходьте, ласкаво просимо. Я секретар Товариства.

Секретар був лагідний, сивий, сутулий у плечах, та водночас із молодечими іскрами в очах. На ньому був довгий старомодний сурдут із накрохмаленим комірцем; гладко зачесане назад волосся відкривало високе чоло. Увійшовши, ми разом із секретарем опинились у невеликому прохолодному вестибюлі з мармуровою підлогою й темно-червоними стінами. За спиною секретаря видніли сходи, якими повільно йшли вниз літні чоловік і жінка. Десь поблизу гучно цокав годинник.

— Ми прийшли