Читати книгу - "Замирення"

тобі казав», хоча що саме він мав на увазі, Сол не знав. «Казав тобі, що це незвичайні, чужі люди? Казав тобі, що вони недобрі?»

Другу пісню грали більше в традиційній народній манері, повільну та глибоку, що ледь пленталася під тягарем попередніх варіацій зо століття, а то й два. Третьою була хвацька, завзята, але дурна: ще одна оригінальна народна, цього разу — про краба, який загубив панцира й поневірявся по всьому світу, щоб його знайти. Деякі з пар тепер пустилися в танець. Його парафія була не з тих, де забороняються танці чи інші «мирські втіхи», але сам він так ніколи й не навчився танцювати. Танці були прихованою фантазією Сола, іноді він подумував, що це принесе йому насолоду, якщо навчиться танцювати, але знай відмовлявся під приводом «та вже запізно». Чарлі на вечірках ніколи не танцював, то, можливо, навіть приватно не буде?

Сейді підійшла під час короткої перерви між піснями. Улітку вона підробляла у барі в Гедлі, і їй ніколи не бракувало веселих оповідок про клієнтів: багато хто з них поверталися з річки «п’яні, як скунси». Ще підійшла Труді, і якийсь час вони побалакали, хоча не безпосередньо про Ґлорію. Більше — про батька Ґлорії, і під час цієї розмови Сол дізнався, що Ґлорія з татом уже повернулися на місце. Тож усе було добре.

Потім вони переважно просто слухали музикантів, ухоплюючи моменти між піснями, щоб перекинутися словом або замовити ще пива. Роздивляючись помешкання, людей, яких він знав, тих, кому може кивнути головою, підтримуючи спілкування, Сол уже певний час відчував, що якраз не схоже, аби це він спостерігав — це якраз його розглядають. Він приписав це якомусь рецидиву чи залишковому явищу своєї недуги, чи тому, що Чарлі вряди-годи його під’юджував. Але потім, у непевній метушні тіл, наростанні гучних розмов, безжально-гучній грі музичного гурту, він вихопив зором небажану постать біля дверей.

Генрі.

Той стояв геть непорушно, споглядаючи зібрання, навіть не відпиваючи трунку в руці. Убраний був у ту саму сміховинну шовкову сорочку та претензійні широкі штани, усе щойно випрасуване, проте, як це не дивно, він неначе зіллявся зі стіною, мовби вріс у неї. Ніхто, окрім Сола, його й не помітив. Те, що з ним не було Сьюзен, чомусь сильно вразило Сола. Це викликало у нього ледь стримуване бажання озирнутися до Чарлі та показати йому Генрі: «Ось той тип, який вломився до мене на маяк кілька ночей тому».

Сол весь час пильно дивився на Генрі, а кутки помешкання темнішали й темнішали, і нудотний солодкий сопух підсилювався, і все навколо Генрі робилося дедалі незрозумілішим — розпливчасті, невпізнавані силуети, а все світло немов зібралося довкруж Генрі й променилося з нього.

Якесь запаморочення охопило Сола, нібито просто під ним розверзлася глибока безодня, а він сам завис над нею та ось-ось упаде. Одразу повернулися всі колишні симптоми, які, на його думку, зникли, а, виявляється, просто зачаїлися. З голови у нього вилетіла комета, вивергаючи полум’я, яке лизало спину.

Доки гурт і далі грав потемки, звуки у протяглій пісні зависали, здавалися надто повільними, і доки все не встигло зануритись у померхлу, з тьмяним блиском, спіраль, доки не зникли в небуття, — але ж Генрі не міг зникнути! — Сол ухопився обома руками за стіл і відвернувся.

Повернулися балаканина, метушня, відновилися бесіди, і світло знов засяяло, і знову зазвучали пісні музичного гурту, й Чарлі до нього промовляв, буцімто нічого не сталося, і відчуття полегшення аж осяяло Сола, так що кров бурхнула йому в скроні, і сили покинули його.

Коли, отямившись за хвилину, він скоса глянув туди, де стояв Генрі, той зник, а замість нього стояв хтось інший. Хтось, незнайомий Солові, зробив у його бік незграбний тостожест, піднявши свого келиха з пивом, помітивши, певне, що Сол занадто довго вдивляється у нього.

— Ти чув, що я сказав? — втрутився Чарлі, досить голосно, щоб перекричати гру музикантів. — 3 тобою все гаразд? — Він намагався торкнутися Солового зап’ястя: цей жест означав хвилювання та що Сол незрозуміло поводиться. Сол усміхнувся й підтакнув.

Пісня скінчилася, і Чарлі сказав:

— Це ж не через ту маячню з човнами та островом, правда? Я не хотів тебе тривожити.

— Ні, зовсім не тому. Анітрохи. Зі мною все гаразд. — Зворушений, бо найчастіше Чарлі приховував свою турботливість, а тепер вони мов помінялися ролями.

— І ти кажи мені, якщо раптом знову відчуєш, що тобі зле.

— Аякже, скажу. — Наполовину брешучи, наполовину намагаючись перетравити щойно пережите. І, до краю вражений певним передчуттям: — Але, Чарлі, огидно мені це казати… тобі доведеться піти просто зараз, а то спізнишся.

Чарлі стерпів це, уже наполовину відсуваючи свого стільця, бо все одно незлюбив цю музику.

— Тоді стрінемося завтра, знайдемо час, бувай, — сказав Чарлі, підморгнувши йому та обдарувавши ласкавим поглядом.

Чомусь Чарлі цієї миті, вдягаючи куртку, здавався таким добрим, що Сол міцно притиснув його до себе, доки той не встиг піти. Чоловічий тягар в обіймах. Відчуття шорсткої неголеної щоки Чарлі, що Солу особливо було до душі. Терпкий сюрприз уст Чарлі, як бальзам, у себе на щоці. Сол утримував його якусь мить, намагаючись зберегти все це, як твердиню супроти того, що допіру відбулося. А потім, занадто швидко, Чарлі вийшов у розчинені двері, у ніч, прямуючи до човна.

19. КЕРМАНИЧ

Ніч була повна білими кроликами, які, мережачи небо, сновигали по ньому, замість зірок, замість місяця, — і Керманич знав, що це неправильно, якоюсь розпеченою часткою своєї свідомості, часткою, яка опиралася допитливо-всюдисущому сяйву. Чи це були білі кролики, а чи розмазані плями чорноти проявилися, мов негатив фотографії, і заважали йому побачити? Бо він не хотів сприймати, що там було. Бо біологиня розблокувала щось у ньому всередині, і він іноді згадував фантасмагоричне мистецтво у дивовижній кімнаті Вітбі, у Південному Окрузі, — а потім повертався до своєї теорії про те, що зникнути на межі означає потрапити до якогось Чистилища, де можна знайти всі втрати й загублені речі: усіх кроликів, яких протягли крізь цей невидимий бар’єр, усі бодай колись створені винищувачі та вантажівки від тієї ночі, коли створено Нуль-зону. Зниклі безвісти експедиції. Думка про своєрідну безодню-ненажеру. Та, попри все, було світло, яке мерехтіло від того місця під Збирачем, докладно розписане у журналі біологині. Куди вело це світло? Він намагався визбирати з цих шматочків найвідповідніше тверезому глуздові — те, що може бути навіть пошанованим вибором. Таким, який схвалив би його батько; він більше