Читати книгу - "Колір магії"

химера, вогняні кулі та блискавки усіх восьми кольорів раптом пронизали повітря.

Такої концентрації магії в одному місці історія не пам’ятала ще з часів останньої Війни Магів. Повітря тремтіло й поблискувало. Чари рикошетили, зіштовхуючись одні з одними, і породжували нові недовговічні чари, свавільні та химеристі. Каміння не витримувало натиску магічної сили і, вгинаючись, починало тріскати і кришитись. Один камінь навіть перетворився на щось таке, про що краще не згадувати проти ночі, і зрештою канув у якийсь зловісний вимір. Інші побічні ефекти також ставали очевидними. Буря прокотилася по здибленій землі і закінчилася зливою маленьких свинцевих кубиків, а моторошні форми безперестанку торохтіли і непристойно чіплялися до людей; трикутники з чотирма сторонами та кола з початком і кінцем на мить втілювались у реальність, а тоді знову зливалися з гулким, пронизливо-ревучим потоком нестримної грубої магії, що сочилася з розплавленого каміння і розносилася Крулем. Те, що більшість чарівників припинили творити заклинання і втекли, тепер вже не мало жодного значення — химера росла, як на дріжджах, поглинаючи потоки октаринових часточок, які завжди були найпотужніші біля Краю диска. На всьому острові будь-які чари були невдалими, тому що вся доступна магічна сила всотувалась у хмару, яка простяглася вже на милю догори і набувала запаморочливих форм; гідрофоби, що пролітали над морем на своїх лінзах, з вереском врізались у зустрічну хвилю, магічне зілля перетворювалось у своїх флаконах на звичайну брудну воду, магічні мечі плавилися і, скрапуючи, витікали з піхов.

Та все це анітрохи не заважало химері на нижньому ярусі хмари, що тепер сяяла, наче дзеркало, в центрі надзвичайно потужного магічного вихору, спокійним, розміреним кроком наближатись до Архіастронома.

Ринсвінд та Двоцвіт, затамувавши подих, спостерігали за усім цим зі свого сховку в пусковій вежі «Безстрашного мандрівника». Їхня почесна варта давно накивала п’ятами, покидавши на землю зброю.

— Ну от, — зрештою видихнув Двоцвіт, — пропав мій Багаж. — Він сумно зітхнув.

— Що за дурниці! — сказав Ринсвінд. — Мудра грушка — цілковито непроникна для усіх відомих форм магії. А скриню змайстрували для того, щоб вона тебе усюди супроводжувала, кумекаєш? Коли помреш — і якщо потрапиш до Раю, у тебе принаймні завжди буде пара чистих шкарпеток у загробному житті. Але мені поки не дуже хочеться вмирати, тож нумо рухатися далі, та?

— Куди? — мляво спитав Двоцвіт.

Ринсвінд підібрав з землі лук і пучок стріл.

— Будь-куди, лиш би подалі звідси, — відповів він.

— А як же мій Багаж?

— Не хвилюйся. Коли буря вичерпає увесь запас магії, що витає в околицях Круля, вона вщухне сама собою.

Власне, це вже починало потрохи відбуватися. Кипуча грозова хмара все ще здіймалася вгору понад ареною, але тепер у неї був нерішучий, сумирний вигляд. Поки Двоцвіт на неї дивився, вона вже почала невпевнено блимати.

Незабаром від неї залишився лиш блідий слід. Багаж тепер був добре помітний серед майже непомітних блискавок. Каміння, що вистигало, довкола нього, починало тріскатися і кришитися.

Двоцвіт неголосно покликав свій Багаж. Той припинив безцільно снувати серед покорченого каміння і, здавалося, уважно прислухався; тоді, витинаючи складні візерунки усіма своїми десятками ніжок, розвернувся в протилежний бік і рушив до «Безстрашного мандрівника». Ринсвінд спостерігав за ним з кислою міною. Багаж керувався інтуїцією, в нього не було мізків, зате була схильність перемелювати на муку все, що загрожувало його хазяїну, до того ж він сумнівався, чи його внутрішня сутність жила в тому самому часопросторі, що й зовнішня форма.

— Ніде ані подряпинки, — засяяв Двоцвіт, оглядаючи скриню, що всілася біля його ніг. Він підняв кришку.

— Слушна нагода змінити спідню білизну, — ущипливо сказав Ринсвінд. — За хвилину усі ті жерці та вартові повернуться, і вони будуть дуже розчаровані, друзяко!

— Вода, — промимрив Двоцвіт. — У моїй скрині повно води!

Ринсвінд зазирнув йому через плече. У ній не було ні одягу, ні торбинок з грішми, ні жодної особистої речі туриста. Уся скриня була наповнена водою.

Прозоро-блакитна хвиля вистрибнула нізвідки і перехлюпнула через край. Вона вдарила в кам’яні плити, але не розтеклася, а натомість почала набирати форми стопи. За нею з’явилась друга стопа, а тоді поступово — обидві ноги до колін, так наче вода, прибуваючи, наповнювала невидиму ємність. Наступної миті перед ними стояв троль Тифіс, розгублено кліпаючи очима.

— Оце так, — сказав він нарешті. — Знову ви двоє. Мене це вже чомусь не дивує.

Він озирнувся довкола, не зважаючи на їхні витягнуті лиця.

— Сидів я собі одного вечора на ґанку, дивився, як сідає сонце, аж раптом ця мерзотна штука вискочила з гарчанням на берег і проковтнула мене, — сказав він. — Ото було дивно. До речі, що це за місце?

— Круль, — відповів Ринсвінд. Він підозріло дивився на Багаж, що тепер, опустивши кришку, спокійно лежав із самовдоволеним виглядом. Ковтати людей було для нього звичною справою, та коли опісля його кришку підіймали, там щоразу не було нічого, окрім Двоцвітових шкарпеток. Він підійшов і нестямно рвонув кришку догори. Всередині була лише Двоцвітова білизна. До того ж ідеально суха.

— Овва... — сказав Тифіс, чухаючи потилицю.

— Ба! — сказав він, — Це часом не той корабель, що вони збираються спустити через Край? Той самий корабель? Точно він!

Стріла просвистіла крізь його груди, залишивши по собі легкі жмури.

Він, здавалось, нічого не помітив. Зате помітив Ринсвінд. На краю арени почали вигулькувати солдати, деякі з них щось шукали біля входів.

Ще одна стріла відскочила від вежі позаду Двоцвіта. З такої віддалі удари не були нищівними, та це було тільки питанням часу...

— Хутко! — гукнув Двоцвіт. — На корабель! Вони не насміляться стріляти в нього!

— Я так і знав, що ти це скажеш, — простогнав Ринсвінд. — Відчував своєю печінкою!

Він спересердя копнув Багаж. Той відсунувся трохи назад і погрозливо підняв свою кришку.

У небі промайнув спис — уп’явшись в дерев’яну балку, він глухо задеренчав позаду вуха чарівника. Він верескнув і чимшвидше подряпався драбиною нагору слідом за іншими.

Стріли свистіли довкола них з усіх боків, коли вони вийшли на вузький місток, що тягнувся уздовж хребта «Безстрашного мандрівника». Двоцвіт ішов попереду, а радше біг пристрибуючи, що, вирішив Ринсвінд, було результатом довго стримуваного радісного збудження.

Зверху на корпусі корабля, у самому центрі, був великий круглий бронзовий люк із засувами навкруг нього. Троль з туристом стали навколішки і почали біля