Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

наслідків цієї місії історики зараховують військовий союз між зятем польського князя та короля Болеслава І Святополком Володимировичем та печенігами, які згадуються у складі його війська у боротьбі з Ярославом у битві під Любечем та на Альті. Чи справді це так, ми напевно не знаємо.

Та не печеніги були головною проблемою Володимира у ці останні роки його життя. Відома не тільки за літописом, а навіть у джерелах за кордонами Русі (хоча б у хроніці Титмара) неймовірна хіть Володимира мала за собою доволі прогнозовані наслідки. Літописець згадує про 12 синів Володимира, кожен з яких за родовим правом, що панувало на ранньому етапі державотворення на Русі, мав права на відповідну долю батьківських багатств та батьківського війська. І дехто з них не бажав чекати, поки батько помре. Згадуючи про адміністративно-територіальний устрій Володимирової держави, літописець пише про «посадження» синів Володимиром як про одномоментну подію, що сталася 988 р. Втім, насправді сини відправлялись посадниками у віддалені міста в міру дорослішання, а рокіровки між ними, у зв’язку із смертю одних та переміщенням на їх місце інших, тривали до останнього батьківського дня. Втім, Новгород, Полоцьк, Турів, Ростов, Муром, Овруч, Володимир, Тмуторокань не перетворилися тоді на центри нових князівств. Дві третини своїх доходів княжичі-посадники мали віддавати батькові в Київ і лише третину витрачали на себе та на своїх дружинників. Володимир таким чином вбивав одразу двох зайців — з одного боку, отримував непоганий інструмент для регулярного збору податків з величезної території (а бюрократичного апарату на зразок нинішнього українського тоді на Русі не було) задля фінансування оборони рубежів Русі від печенігів та амбітних будівельних програм, а з іншого — суми, що лишалася у розпорядженні, його синів було недостатньо, аби зібрати військо, яке могло б змагатися з батьківським.

Але ця пересторога спрацьовувала не завжди. Судячи з натяків літописця, в обхід старших Володимир зібрався передати київський стіл одному з молодших синів — Борису. Насправді важко відтворити порядок старшинства синів Володимира. Так, літописець наводить їх список, навіть двічі — спершу перелічує, який з них від якої дружини, а вдруге, аби зазначити, який син в яке місто поїхав. Більш-менш напевно знаємо лише, що після шлюбу з Анною він серйозно поставився до християнських шлюбних чеснот — це однаково підтверджують і вітчизняні джерела, і навіть анекдоти, що ходили про Володимира у тогочасній Європі (про нібито металевий пояс цноти, який він надягав, аби вгамувати свою хіть). Отже, численні діти Володимира народжувалися у відносно короткий проміжок часу, від різних дружин, й інколи час їх народження відрізнявся не роками чи місяцями, але тижнями й днями.

Зрозуміло, у цій плутанині важко було дійти згоди, хто за кого старший, інтереси кожного з синів відстоювало певне придворне угруповання, а інколи й іноземні володарі, як-от у випадку зі Святополком, який був не тільки князем-посадником у Турові, але й зятем польського князя Болеслава І. Про заколот Святополка ми дізнаємось лише із західних джерел. Дивно, адже літописець старанно передає найбрудніші чутки про нього — і про те, що він нібито син від двох батьків (Ярополка і Володимира, який нібито зґвалтував його вже вагітну Святополком наложницю), і звинувачуючи його у масовому братовбивстві після смерті батька, хоча, за іншими джерелами, хоча б частина жертв не на його совісті. Та про цей заколот літописець мовчить. Отже, якщо вірити західним джерелам, священик Рейнберн — духівник невідомої нам ім’я доньки Болеслава дружини Святополка готував заколот, аби нібито відвернути руську церкву від Константинополя, за що всі троє — Рейнберн та Святополк з дружиною були кинуті у в’язницю. Чи справді очільника заколоту Святополка цікавили питання церковної юрисдикції, чи він лише збирався таким чином отримати допомогу тестя, ми не знаємо. Складність узгодження хронології західних хронік та літописів дозволяють навіть деяким історикам датувати перший похід Болеслава на Київ ще за життя Володимира. Втім, є ще один момент. Рейнберн був не простим духівником польської княжни — до того він був хрестителем польського Помор’я, першим єпископом Колобжега та здобув слави, провівши обряд хрещення Балтійського моря. Чи не збирався він повторити цей обряд з Дніпром та Чорним морем, куди той впадає?

Інший син Володимира, новгородський князь Ярослав, зовсім не цікавився питанням адміністративного підпорядкування церкви Русі. Втім, і він відмовився сплачувати батьку 2/3 свої доходів, покладаючись на географічну віддаленість Новгорода та, навпаки, близькість до головного джерела найманців — Скандинавії. Володимир було зібрався із своєю дружиною піти на Новгород, та на горизонті вкотре невчасно з’явилися печеніги. Тож військо замість Новгорода на чолі із улюбленим сином та можливим спадкоємцем Борисом вирушило на кочівників, а недужий Володимир лишився у Києві. Головні дійові персонажі шекспірівської п’єси зайняли свої місця. Завіса підіймається, на сцену виходить Смерть.

* * *

Шекспіра тут згадано недарма. Якщо вірити оповідям літопису та житій перших двох християнських мучеників з-поміж Рюриковичів — Бориса та Гліба, Святополк поєднував у собі риси принца Гамлета, що мстився за смерть батька — у нашому випадку Ярополка, та Річарда III, що безжально вбивав усіх своїх родичів, що стояли між ним та неподільною владою. Втім, як тільки дослідники історії Русі перестали переказувати літописи і звернулися до наукових методів вивчення джерел, в них почали з’являтися сумніви. Перший з них логічний. Злий геній британської монархії вбивця власних племінників Річард III був останнім Річардом на британському троні. Але на Русі, навпаки, правнука одного з трьох Володимировичів, що пережили ту братовбивчу вакханалію, сина Ізяслава Ярославича було названо на честь «вбивці» Святополка, і Святополк Ізяславич довгі 20 років був київським князем, хоч, як і його двоюрідний дід, не дуже подобався літописцю.

Та найбільший удар по літописній версії війни 1015—1019 років на Русі було завдано 1834 р., коли вже за рік після першого видання у Данії було видано російський переклад «Саги про Еймунда», головний герой якої норвезький конунг Еймунд Рінгссон очолював загін із 600 скандинавських найманців на службі Ярослава. Згідно з оповіддю саги, після трьох битв нібито за наказом Ярослава Еймунду вдалося за допомогою хитрощів вбити його брата та конкурента князя Кенугарда (Києва) Бурицлава. Для багатьох істориків та публіцистів ця оповідь і досі є підставою, аби перекласти усі звинувачення у вбивстві братів зі Святополка на Ярослава. Втім, чи справді в нас є підстави довіряти оповіданню «Саги про Еймунда» більше, ніж літописній версії подій?