Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

впливом. За його словами, масовим убивствам поляків на Волині передували «численні вбивства» українців на Холмщині (тут він, отож, висловив поширену на той час серед української громадськості Галичини думку). Оцінюючи власну позицію, митрополит ствердив: «У ці страшні часи я сповнив свій обов’язок, нагадуючи віруючим про заповідь «Не убий» і застерігаючи їх від політичної та національної ненависті». Насамкінець він також додав, що й римо-католицькі єпископи мусять остерегти віруючих «перед нехристиянською політикою, перед національною ненавистю та кровопролиттям».

Листування цілком очевидно показало істотну різницю у сприйнятті ситуації обома ієрархами. Тому в останньому відомому нам листі за 8 березня 1944 року архієпископ Твардовський, перелічивши низку прикладів злочинів проти поляків, попросив лише, щоб греко-католицькі священики врятували від профанації Євхаристію, яка залишилася в зруйнованих польських церквах.

Проте, я далекий від думки, що листування з архієпископом Твардовським не дало жодного результату. Припускаю, що власне воно зумовило появу в опублікованому в листопаді 1943 року Спільному посланні всіх Українських Ординарїїв, Коад’ютора Митрополії, всіх помічних Єпископів, Апостольських Адміністраторів і Візитаторів, яке остерігало віруючих перед гріхом ненависті, таких слів: «Очевидно, осуджуємо кожне душогубство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми і ті злочини, яких допустились були наші люди. Невинно пролита кров завжди і всюди кличе до неба по пімсту»[287]. Крім того, воно могло вплинути на видане на початку 1944 року пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі). Це послання постало в момент, коли масова антипольська операція УПА охопила вже Східну Галичину, й виразно стосується власне польсько-українського конфлікту. Вже на початку послання митрополит прямо вказав на випадки вбивства у Львівській архідієцезії священиків усіх релігій і обрядів (а отже, й римо-католицьких і православних), рішуче засуджуючи використання таких методів «в боротьбі чи то партійній, народній, чи політичній». Архієпископ виразно заперечив будь-який поділ обох католицьких обрядів:

А хто поступуванням своїм розділює і роз’єднує два католицькі віросповідання, що різняться лишень обрядом, і тим способом вірним одного обряду накидує жаль, уразу, ненависть до вірних іншого обряду, — той наносить Церкві удар в найсутнішій її прикметі: всеобнимаючої братської любови.

Митрополит також застерігав від ненависті та помсти, особливим злом визнаючи переслідування не фактичного ворога, а «невинних його рідних або близьких». В подальшій частині послання він категорично заявив:

Навіть поганські народи уважали негідним людини злочином і ганьбою для мущини вбивати безборонних. Проти цих злочинів протестуємо передусім тоді, коли їх справниками є вороги Христової Церкви. Але коли спостерігаємо небезпеку, що ці злочини можуть втискатися і втискаються навіть [...] в ряди повірених нам вірних, то [...] зі страху перед будучністю християнського народу не перестаємо перестерігати перед нею вірних[288].

Ці слова містили очевидне засудження методів, уживаних бандерівським рухом щодо поляків. Без сумніву, злочини, скоєні ОУН і УПА, викликали обурення архієпископа. Проте водночас митрополит у посланні засудив будь-які випадки вбивства невинних осіб, особливо священиків, тим самим неначе ставлячи знак рівності між долею римо-католицьких, греко-католицьких і православних священиків. Тим часом, хоча на межі 1943 й 1944 років загинули — від рук польського підпілля — й низка українських священиків, то власне польським священикам ОУН і УПА винесла тоді повсюдний смертний вирок. У зв’язку з цим постає запитання: чому архієпископ прямо не засудив антипольську акцію?

В цій справі ми приречені покладатися лише на припущення. Ми, наприклад, не знаємо, чи митрополит збагнув, із якою масштабною трагедією польського населення має справу. Звичайно, бодай лишень із листів архієпископа Твардовського він знав про масові вбивства поляків, проте міг уважати, що вони є типовим прикладом погромів, які вже не раз охоплювали ці терени, завжди маючи тимчасовий характер. Цілком імовірно, що він просто не йняв віри, що могло трапитися організоване винищення польського населення, сплановане та вчинене українцями. Ось чому він так охоче схилявся до думки, що все це справа рук анархістських банд, навіть якщо й пов’язаних із бандерівцями, то не підпорядкованих центральному керівництву.

Втім, на рішення митрополита не публікувати послання з осудом антипольської акції вплинула не тільки можлива помилкова оцінка ситуації. Архієпископ Шептицький чудово усвідомлював, що кожне його висловлювання має не тільки моральний і релігійний характер, а й політичний. Мабуть, тому він побоювався, щоб його одностороннє засудження антипольських заходів бандерівців не було згодом використане проти українських самостійницьких прагнень. Знаючи реальні відмінності польських і українських інтересів і засуджуючи нехристиянські методи боротьби, він водночас рішуче обстоював створення незалежної України, в кордонах якої опинився би Львів.

Та як би там не було, не слід забувати, що навіть якби глава Греко-католицької Церкви відверто засудив дії УПА, це не змінило би тогочасної ситуації. Моральні повчання митрополита Шептицького не могли спинити хвилі злочинів, бо його словам не корилися, особливо діячі ОУН-Б.

Цікаво, що сам митрополит радше усвідомлював обмеженість своїх можливостей. В одному з його листів, надрукованих у «Львівських Архієпархіяльних Відомостях» у 1943 році, читаємо:

Про чоловіковбивство написав я два послання і декрет для Собору. Але не маю враження, що і послання і декрет і ухвалені досі правила справу хоч на волос змінили. [...] Християнські суспільності бувають такі вражливі на пролиту кров, що з особливішим жахом привикли відвертатися від катів, себто людей, що в імені державної справедливости задають смерть засудженим на цю кару [...] приїзд ката потрясав цілим населенням міста. [...] Оминали його, коли появився десь на вулиці. Ніяка гостинниця не принимала його [...]. Таке вбивство ката було актом справедливости, карою за певні, нехибні злочини, суджені суддями, що присягали справедливо судити. [...]. Тепер же [...] ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали [...] хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу? Яким способом задержати той крик пролитої крови, що до неба кличе по пімсту? [...] Одна тільки всемогуча Божа благодать може помогти; маємо один лише успішний орудник — молитву[289].

З доступних документів виразно видно чітке дистанціювання архієпископа Шептицького від ОУН-Б і УПА. Скажімо, діяльності бандерівців стосуються слова: «Нездоровим об’явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. [...]. Нераз молоді поступають так, як коли б накази діставали від ворогів українського народу. На цілій лінії слідний вплив безбожників-комуністів»[290]. У зв’язку з цим слід дуже обережно