Читати книгу - "Називай мене Мері..."

поки що до цієї історії старший Верига.

А головне: при такому наборі очевидного й неочевидного все одно нема відповіді на, здавалося б, просте питання — яким тут боком він, Олег Кобзар.

Чому Нагорний змусив Мері проникнути в квартиру саме до нього? Надумав убити, то міг зробити це будь-де.

Чому його попередили, аби тікав стрімголов?

Чому «яструб» Тихомиров двічі стріляв у нього, раз посеред білого дня, вдруге — у сутінках, і обидва рази не вбив, а лиш змусив тікати ще швидше?

Відповість Нагорний, більше ніхто.

До зграйки голубів із радісним криком біг хлопчик років трьох у синьому комбінезоні. Він гулькав, мовби наслідуючи пташині звуки, махав рученятами й розігнав пернатий гурт. Добігши туди, де пташки щойно снідали, хлопчина розгублено тупнув ногою, затим усівся на асфальт і заревів від образи. До нього вже квапилася бабуся.

— Назарчику, будеш плакати, тебе он дядя забере! — показала на Олега пальцем.

Хлопчик заревів голосніше.

Кобзар докурив до фільтра.

Кинув собі під ноги. Глянув на заплакану дитину, яку бабця намагалася звести на ноги. Нахилився, підняв бичок, з підкресленою акуратністю поклав у смітник.

Посунув до найближчого метро.

4

Думав — кине, не прийде.

У барі справді було мало народу й багато голосної музики. Зайняв столик у кутку, але так, щоб бачити вхід. Коли замовляв, усвідомив: не просто питиме пиво, а маленьке пиво. І взагалі, перший ковток алкоголю від того часу, як побачив Мері.

Від вказаного часу спливло тридцять хвилин, потім — ще десять. Олег набрав номер, абонент поза зоною. Спершу охопила легка паніка, потім зібрався, зосередився. Точно Еліс нічого не сказала, а телефон сама могла вимкнути з різних причин. Тож ковтнув пива раз, потім другий.

З третім ковтком дівчина зайшла.

Виглядала безбарвно. Вчора хоч вирізнялася червоною курткою. Зараз вбрала сіру, під колір погоди, ще й жмакану. З-під краю куртки визирали джинси, кросівки бачили кращі часи. На голові — смішна плетена шапочка з вухами, яку стягнула, щойно вгледіла Кобзаря. Пройшла, сіла навпроти, кинула убір на стіл.

— Ти мене дістав.

— Не бурчи. Ти ж приїхала.

— Інакше не відчепишся. Пива хочу. Отакого, — тицьнула на його кухоль.

Кобзар кивнув бармену, звертаючи на себе увагу, показав на своє пиво, аби не перекрикувати музику. Еліс тим часом скинула куртку. Під нею виявився мішкуватий білий светр.

— Що з Машкою?

— Вбили.

— Так і знала.

— Я зрозумів із вчорашньої твоєї реакції. Ти ж відчувала — щось не так. Тому й підіграла мені.

— Аби вдалося вибратися з України, було б краще.

— Чому ж тоді послухала мене?

— Могло бути гірше, — пояснила легко. — Коли вже дають можливість не потрапити під роздачу, а ти точно знаєш — роздача на носі, краще вибрати менше зло.

— Розумниця.

— Стараюся. Я так з дому тікала, три роки тому. З Дебальцева я, на місто плюнули й розтерли, — тепер не промовляла, а випльовувала слова. — До останнього не хотіли виходити. Думали пересидіти, а там уже хто переможе, під тим і будемо. Але як арта почала лупити прямою наводкою, стало до дупи, з чиєї сторони насипають. Вчилася там, у технікумі, до війни ще вступила. Батьки далеко, на тій стороні, — махнула вбік. — Коротше, через фронт тікати гірше, ніж у ваш бік. Домовилися за якісь шалені бабки з водієм маршрутки, збиралися прориватися вночі. Хто знав, що за той час фронт отак вигнеться, — рука накреслила в повітрі змію. — Зупинили в полі. Мужик, який віз, спробував права качати. Застрелили. Ми, пасажири, віялом хто куди... Я без грошей, без документів... Угадай, чим платила на трасі, коли добиралася до Харкова.

— Все ясно.

— Нічого тобі не ясно! — Еліс рвучко подалася вперед. — Не треба мені більше таких замісів! Я не тобі вчора помагала, а собі! Бач, тепер усе спочатку.

Замовкла, коли принесли пиво. Зробила жадібний ковток.

— З дівками вчора стрес знімали. Тяжко трохи.

— Тебе питали про Мері. Чому відхрестилася від неї?

— Тому! — відсунула кухоль набік. — Хороша вона була. Дурна тільки. Теж мені, в її становищі цілку вмикати... Сама собі проблем наробила. Знати нічого не хочу!

— Але ж ти щось знаєш.

Еліс пожувала губами.

— Тут не курять наче.

— Потім перекуримо.

Кобзар підсунув ближче сумку, витяг білий конверт.

— Скільки тут лишилося — не знаю. Було дві штуки баксів. Не рахую, віддаю тобі все. Не знаю, на що витратиш. Тільки це твій шанс. Поживеш поки. Будеш мудрою, то протримаєшся, поки з підпискою не вирішиться. Тримати вас на припоні довго ніхто не збирається, повір мені.

— І що? — вона не зводила з конверта очей.

— Скоро вляжеться. Матимеш змогу виїхати з Києва. Грошей небагато, згоден. Але пересидіти в провінції вистачить. Хтозна, раптом сподобається, коріння пустиш.

— Це ж не просто так.

— Розкажи про Мері. Про доньку її, Анну. Яких проблем наробила. Ти жила в неї, я знаю. Було без проблем, та раптом розбіглися. Чому?

Еліс потягнулася до конверта. Олег накрив його рукою, притиснув.

— Як ти замучив, — видихнула вона, взяла кухоль, ковтнула. — Зустрілася з тобою, щоб самій розібратися й зрозуміти, чим мені все може загрожувати.

— Все?

— Ну тебе! — долоня ляпнула по столу. — З Мері випадково познайомилася. Ну, не так, щоб зовсім, але... Ми ж, хто звідти втік, одна за одну якось тримаємося. Вимальовуються контакти всілякі. Минулого травня перебралася з Харкова у Київ. Тут подружка одна зачепилася, офіціанткою в якійсь забігайлівці. То не зовсім для мене. Ну, зате контакт хороший. Слово по слову — знайомить із Машкою Запорожець. Звідки вони знаються — не питала, мені яке діло. Вона тоді на Мері не відгукувалася, це потім уже, коли... А! — прогнала невидиму муху. — Покликала пожити в себе. Сама з дитиною, донька від якогось багатого татуся, якого чужим показувати не можна. Він знімав Машці з малою нормальну квартиру, підкидав грошей. Моя задача — допомагати. Ну, щось типу хатньої робітниці. Я тоді, знаєш, від усього бруду заморилася. Хотілося нормально пожити, щоб без напрягу, як кажуть, в теплі й добрі. Домовилися ми. Умова одна: коли татусь навідується, щоб мене не було близько. Відправляла з дитиною гуляти. Годину, дві, коли як.

— Тобто, татусь не заперечував?

— Йому,