Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

в надпоручника опустилася рука. Але Швейк вів далі:

— Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті не спадало на думку, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівл розповідав нам, як він їхав із Штірії[140], де кравцював, до Праги через Леобен[141] і віз з собою шинку, куплену в Маріборі[142]. Їде він поїздом і гадає, нібито він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та коли біля Святого Моріца[143] почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота пішла. Кравець Гівл помітив це та й каже сам до себе вголос: «Мабуть, жер би й ти, мерзото нещасна». А той йому по-чеськи відповідає: «Певно, що жер би, коли б ти дав». Отже, вони, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Називався той пан Войтех Poyс.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе. Ледве він вмостився на своє місце, як за хвилину у дверях з’явилося щире Швейкове обличчя:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, за п’ять хвилин ми будемо в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру...

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

— Ще раз повторюю: що менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, якби я вас зовсім не бачив, і, будьте певні, я вам це влаштую! Щоб ви більше не показувались. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

— Слухаюсь, пане обер-лейтенант!

Швейк козирнув, чітко, за статутом, обернувся кругом і покрокував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і зав’язав розмову з якимось залізничником:

— Пробачте, чи можна вас щось запитати?

Залізничник, здавалося, не виявив жодного бажання до розмови, бо лише слабо й апатично кивнув головою.

— До мене часто заходив, — почав Швейк, — один добряга на прізвище Гофман. То ото він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, словом, тягни не тягни за цю ручку — завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмівний апарат, то радий би знати, що в ньому до чого — ану ж колись знадобиться.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

— Він вам правильно казав, що треба потягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через усі вагони з локомотивом. Гальмівний апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стоп-крана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що в жодному разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити? Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

— Я й сам здивувався, — добродушно казав Швейк кондукторові, — чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тут якийсь поважний пан заступився за залізничника, він, мовляв, чув, як цей вояка перший почав розмову про сигнали тривоги. Зате Швейк, невгаваючи, повторював про свою чесність і про те, що він абсолютно не зацікавлений у тому, щоб поїзд опізнився, адже він їде на війну.

— Пан начальник станції в цьому розберуться, — вирішив кондуктор, — і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

— Це насправді вартує двадцяти крон, — розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. — І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед найяснішим паном цісарем навколішки просто-таки посередині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса, і вже там виявляти свою пошану монархові. Потім того пана Шнора посадили.

Швейк поглянув навколо себе саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

— Ну, досить, хорошого потрошку, їдьмо краще далі, — сказав Швейк, — адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин[144], і вся його слава, як сморід, розвіялась.

У цю хвилину крізь юрбу слухачів продерся надпоручник Лукаш. Блідий як смерть, він зміг вимовити лише одне слово:

— Швейку!

Швейк козирнув і відрапортував:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по своїх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце.

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку і почав складати рапорт про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка. Швейк спокійно запитав:

— Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв, знав одного Францішка Млічка з Угжіневця біля Праги, який одного разу теж потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на чотирнадцять днів утратив мову і заговорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до садівника Ванєка в Гостіважі, зчинив там бучу і той