Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

неоліту, особливо серед землеробського населення, ускладнювало нейтралізацію демографічних та господарських криз, що передбачало необхідність удосконалення суспільної організації. Нова соціально-економічна ситуація відобразилася, ймовірно, у паралельному існуванні двох діалектично взаємопов’язаних структур: родової та громадської, характерні риси яких відтворено переважно за матеріалами етнології. Родова організація базувалася на соціальній родинності. Саме вона визначала права, обов’язки та відповідні моделі поведінки людей. При цьому визначені відносини між людьми автоматично зумовлювала не стільки формальна родинність, скільки прийняті ними на себе обов’язки та права давали можливість включати людей у коло тих або інших родичів. На думку дослідників, за доби неоліту люди чітко розрізняли родичів по крові та псевдородинність, у багатьох неолітичних суспільствах також визнавали рівний внесок батька та матері у формування фізичного вигляду людини. Це надавало неабиякого значення зв’язкам як з батьківського, так і з материнського боку, навіть за умов унілінійності[90].

Тому найважливішою соціальною одиницею був рід, який об’єднував людей, що походили від одного й того самого предка або вважали символом своєї єдності одну й ту саму тотемну тварину. Рід мав єдину назву і, звичайно, являв собою екзогамну групу'. Шлюб у такій ситуації зумовлював виникнення особливих відносин не тільки усередині шлюбної пари, а й між родичами подружжя. Основною функцією роду було регулювання шлюбних та міжродових відносин.

Декілька родів могли створювати більш значну, здебільшого теж екзогамну єдність, яку етнологи називають фратрією. Остання як єдине ціле виступає рідко.

Роди або фратрії, між якими діяли усталені шлюбні зв’язки, об’єднувалися в племена, універсальною рисою яких була тенденція до ендогамії. Остання зумовила й інші тенденції, в силу яких плем’я можна вважати культурно-мовною, а отже, й етнічною єдністю. Від племен доби мезоліту неолітичні племена відрізнялися більшою стійкістю та стабільним складом.

Невеликі території, на яких були розповсюджені пам’ятки окремих неолітичних культур в Україні, ймовірно, належали населенню одного племені. Культурно-історичні області, утворені кількома спорідненими археологічними культурами, мабуть, демонструють традиції союзу племен. Вони формувалися двома шляхами. У першому випадку, що репрезентований пам’ятками сурської та маріупольської культурно-історичних областей, група (союз) споріднених племен утворилась внаслідок сегментації одного первинного племенного об’єднання. Про це свідчить насамперед поступове розширення території носіїв сурських та маріупольських традицій. Так, найархаїчніші сурські пам’ятки досліджено лише у степовому Подніпров’ї, де у другій половині VI тис. до н. е. сформувалися традиції вказаної культури. На цій території сурське населення мешкало до останньої чверті V тис., коли внаслідок аридизації погіршились умови життя у південних районах степу, що призвело до вимушеного відтоку частини їхніх мешканців. Носії сурської культури частково вимушені були переселятися на північ степу у райони сучасного лісостепу. Наприкінці V тис. сурське населення мешкало на середньому Доні (поселення Черкаське та Університетське), у басейні річок Оскол (Олександрія), Айдар (Підгорівка), Кальміус (Роздольне), Самара та Орель (Богданівна, Турова Гора). Різною потім була і подальша доля цих груп сурського населення, що так далеко розселилися. Але певний час вони ще зберігали родинні традиції, які їх об’єднували у велике соціально-етнічне угруповання. Складніша картина простежується за матеріалами маріупольської культурно-історичної області. Найдавніші культурні традиції цієї історичної спільності представлено нижньодонською археологічною культурою, котра сформувалася близько середини V тис. до н. е. Саме тоді зволоження клімату забезпечило сприятливі умови життя у степах, що викликало зріст чисельності степового населення та розселення носіїв нижньодонської культури у степове Подніпров’я та північно-західний Прикаспій. У новому культурному та природному оточенні традиції переселенців трансформуються, що призводить до виникнення азово-дніпровської та прикаспійської культурних єдностей, а також ще, як мінімум, двох нових споріднених угруповань. Так було започатковано маріупольську культурно-історичну єдність.

Наступний етап сегментації племен останньої був викликаний, навпаки, аридизацією клімату наприкінці V тис. до н. е., коли частина степового населення переселяється на північ у нове культурне та природне середовище. Внаслідок цього процесу сформувалися нові культурні спільності: самарська у Середньому Поволжі, воронезько-донська у Середньому Подонні та вірьовкінська група пам’яток у черкаському Подніпров’ї, в басейнах Орелі, Самари та Сіверського Дінця.

Доказом формування маріупольської культурно-історичної області внаслідок сегментації первинного племені є існування у кожної з трьох культур, для яких відомі могильники (азово-дніпровська, нижньодонська та самарська), двох, ймовірно, родових поховальних традицій, які здебільшого співпадають і різняться лише незначними деталями. Це змушує шукати традиції спільних предків для всього маріупольського населення, відкидаючи думку про виникнення спільних культурних рис у поховальному обряді внаслідок тісних контактів або стадіальності розвитку.

По-іншому сформувалася культурна єдність дніпро-донецького населення, що займало майже всю лісостепову Україну. Кожна з культур дніпро-донецької області склалася на місцевій основі. У розвинутому вигляді ці традиції були принесені лише у Надпоріжжя, куди проникли з лісостепу окремі нечисленні групи дніпро-донецького населення. Основи дніпро-донецької культурної єдності були закладені ще у мезолітичний час як наслідок визначеної культурної безперервності, коли підвищена щільність міжгромадських контактів сформувала єдність форм, у яких люди здійснювали свою життєдіяльність. Постійна рухливість мезолітичних колективів, входження до їхнього складу різних об’єднань сприяли розповсюдженню спільних елементів культури.

Тісні зв’язки збереглися і пізніше. Так, наприклад, завдяки їм у процесі неолітизації майже по всій території лісостепової України розповсюдилася кераміка, що склалася в однієї з груп дніпро-донецького населення Середнього Подніпров’я. Тісні контакти пізніше сприяли й передачі нових елементів культури, що з’являлися у населення будь-якої з дніпро-донецьких груп.

Аналіз поховальних традицій дніпро-донецького та маріупольського населення показав, що їхні племена складалися з двох родових або фратріальних традицій. Рід за час свого розвитку поступово розпадався на сегменти різного рівня ієрархії. Головним був лінідж, куди входила група близьких родичів однієї громади, що чітко простежували між собою родинність та свою генеалогічну лінію на 3—4 покоління. Лінідж звичайно складав родове ядро громади і поряд з іншими лініджами відігравав основну роль в організації повсякденного життя близьких родичів на поселенні[91].

Вагому соціальну одиницю усередині роду являв собою субклан, який об’єднував декілька лініджів. На відміну від роду, члени якого були широко розсіяні по спільній території, члени субклану жили у сусідніх поселеннях. Саме у його рамках відбувались ініціації, шлюбні та поховальні церемонії..

Існування подібної родової структури у неолітичного населення України підтверджується матеріалами могильників дніпро-донецької та маріупольської культурно-історичних областей, більшість яких дійшла до нас у незруйнованому стані й складалася з 30—170 поховань. Значні серії останніх мають статево-вікові характеристики. Визначення культурної належності неолітичних могильників України та їхньої хронології надало унікальну можливість для соціальної реконструкції неолітичних суспільств.

Аналіз поховального обряду та статево-вікового складу показав, що у кожній культурі є дві великі групи поховань, що відмінні за орієнтацією небіжчиків та набором інвентарю. Так, для поховань маріупольської області, орієнтованих головою на захід, характерними у