Читати книгу - "Герої (не)війни"

не надто чоловіки, якщо поруч з ними, на війні, має бути жінка.

Відтоді як Олена приїхала з війни, минув майже рік. Нині вона працює в Інституті національної пам’яті й почуваєтсься тут дуже потрібною. Як і вдома, де весь час, коли дівчина була на фронті, її мати місця собі не знаходила. Хоча Олена і не розповідала їй усієї правди — щоб не тривожити.

Думки про фронт дівчина не покинула. Але доки там відносне затишшя, каже, більше користі вона все ж принесе тут, у мирній частині України. Хоча, прощаючись, Олена, посміхнувшись якимсь своїм думкам, наостанок додає:

— Якщо там, на передовій, почнеться гаряча стадія, я не можу нікому пообіцяти, що втримаюся вдома…

Розділ 13. Брати по війні

  Ми їх годуємо, вони нас — лікують

— А скільки вона у вас? — киваю на худу руду собаку, яка вдячно тулиться до моєї ноги і підставляє під руку голову — мовляв, гладь, не соромся.

— З місяць, може. Може, трохи більше. Але вона наче як контужена, — відповідає невисокий худий і трохи спрацьований на вигляд боєць, який якраз набирає оберемок дров і прямує до кухні — критого приміщення незрозумілого призначення. Я чекаю на командира, який повинен дати дозвіл на виїзд на передову. Хоча тут, на околицях Майорська — населеного пункту, що практично впирається в окуповану Горлівку, і є передова. Ворог звідси — за кілометр, не більше, а іноді підбирається ближче. І попри те, що саме в Майорську — попередній пункт в’їзду—виїзду громадян, де прикордонники перевіряють усіх, хто їде з окупованої на мирну або навпаки територію, тут часто свистять кулі та літають гранати. То бойовики цілять у військових 42-го батальйону 57-ї бригади, які тримають тут оборону.

— А по чому видно, що собака контужена? — Я прямую услід за бійцем, а за нами — рудий пес. Тут, на території колишнього відділку міліції, ходити можна відносно спокійно. Навіть коли обстріли, сховатися є куди. Сам відділок обнесений бетонним забором у два метри заввишки та метр завтовшки. Та й приміщення поряд — рукою подати. Нирнути можна у будь-яке.

— А як вистріли чує — лякається. І труситься дуже. Але трохи вже гавкає, — співчутливо дивиться на рудого Андрій, мобілізований боєць з Одещини. — Буває, тако хотів його до живота погладити, а він скавчить. Ляканий дуже. Там вистріли як десь близько чути, то він уже ховається. Видно, попадав десь. А що, тут немає де? Тут що люди, що собаки попадали. І ніколи не знаєш, коли і куди воно прилетить.

Разом з Андрієм заходжу до імпровізованої кухні. Як і всюди на передовій, найголовніший атрибут тут — буржуйка. Андрій скидає дрова біля пічки і зазирає в казанок, у якому щось булькає. Час близиться до години дня — у хлопців скоро буде обід.

— А звати його як? — Рудий у цей час слухняно стоїть на вулиці — вочевидь, бійці його вже навчили, що кухня — табуйована для нього територія.

— Рижий. Так і получив кличку Рижий, бо не знали довго, як назвати. А потім хтось сказав: «Рижий». Рижий, та й Рижий. Хай буде.

Виходжу на вулицю. Біля кухні — величезна гільза розміром з добрячу тарілку. Як з’ясовується, це і є миска Рудого, куди бійці регулярно насипають всілякої смачнятини. Така тарілка дуже зручна, переконує Андрій. Через те що вона важка, її не здуває вітром. А вітри тут часто бувають ураганні.

— А який це калібр?

— Великий, — посміхається боєць. Я і сама бачу, що не маленький.

— Більше 150 міліметрів?

— Ага.

У гільзі — тобто мисці Рудого — залишки хліба і якоїсь страви, з чого я роблю висновок, що тварини тут, поблизу цього опорного пункту, точно не голодують.

— А він вам якось допомагає тут, на позиціях?

— Аякже. Гавкає хлопцям, коли нічого не видно вночі.

— На кого гавкає?

— На собак чужих, на людей.

— Бачте, а на нас не гавкає, — сміюся я, погладжуючи Рудого, який не відходить від мене ані на мить.

— Ну, ви ж свої, наші, — посміхається у відповідь Андрій.

Тварин Андрій любить. У нього вдома, на Одещині, у містечку Котовськ, — три собаки, два коти. А ще — свині, кури, корова. Ціле господарство, яке нині лягло на плечі його дружині, доки чоловік на передовій. Йому Рудий нагадує своїх. І не тільки він. У цей опорний пункт біля Майорська щовечора з усіх усюдин прибігають коти — годуватися.

— Котів дуже багато вночі приходить. Десь до десятка.

— Тільки вночі приходять?

— Нє, один постоянно. А вночі приходять, бо хлопці, як собі наготували, то обов’язково залишають частину. Знають, що ближче до темряви сюди прийдуть наші друзі. Вони ж теж їсти хочуть. Не завжди ту мишу вдається упіймати.

— А кажуть, що коти лікують. У вас як із цим?

— Беруть хлопці, да. На ніч. І от казали: в кого ізжога пече чи середина болить, то кіт на желудок лягає — і лікує. Усе проходить. Правда. Ми їх годуємо, вони нас — лікують.

Я виходжу у невеликий двір, де бійці рубають дрова.

З приміщення якраз випливає сіро-білий пухнастий кіт, задоволено мружить очі. Певне, щойно прокинувся.

— А ви всіх тварин підбираєте? — звертаюся я до молоденького щокатого бійця, який натхненно бореться з величезною колодою — ніяк не може її розрубати.

— Та всі, хто приходить, то ті й наші. І люди сюди приходять — ми і їх годуємо. Бо де їм узяти, якщо тут ані магазину, нічого. А поїхати в той же Артемівськ чи навіть Горлівку — то гроші, яких у них часто немає.

— І годуєте, допомагаєте?

— А що з ними робити?

— А хто ще, крім цієї собаки і кота, є?

— Котів багато приходить. Один такий здоровий, я його Сепаром називаю, ну такий вже кабан, то він ходить на сусідній пост — там його хлопці постійно годують. Іноді і до нас заглядає. Щоб разнообразіть кухню, — сміється боєць. Замахнувшись, він нарешті перемагає колоду — потужним ударом розрубує її навпіл.

А я в цей час згадую попелястого кота, якого пригріли бійці 29-го блокпосту на Луганщині. Його теж звали Сепар — ця кличка — одна з найулюбленіших серед військових на передовій. Він був контужений — погано бачив і чув і був дуже худий, коли прибився до військових. Вони його відгодували, виходили. А тварина натомість платила їм добром — щоночі виловлювала у бліндажах мишей, які ближче до осену просто скакали по бійцях — стільки набігло їх із полів.

Годували військові Сепара винятково консервами — бичками та кількою в томаті, які їм передавали у складі армійського пайка. На знак подяки, бо з його появою у бліндажах мишиних танців по головах і тілах захисників суттєво поменшало.

  Захисники й захищені

— Це медичний пункт?

— Ну так, для невідкладної медичної допомоги. Усе, що необхідно для допомоги. Є ін’єкційні препарати, таблетовані, все.

Звичайна шафа з ДПС, яка свого часу була у кожній радянській родині, забита медичними препаратами. Тут і знеболювальні, і противірусні, і антибіотики. А ще — шприци, бинти, вата, джгути — предмети першої необхідності на передовій, де поранити може будь-якої миті.

— Хлопці не хворіють, поранених немає?

— Слава богу, мені завжди протягом десяти місяців траплялися такі колективи, що усі здорові, богатирі. Ну так, десь поранення були, такі мілкі. Насморк був, так. А щоб дуже серйозних,