Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

class="p1">Вона виїхала з Гарольдового двору і якомога швидше з’їхала з Арапаго, повертаючись у центр, на Каньйон-бульвар. У квартирі Френ була вже через п’ятнадцять хвилин.

Удома було абсолютно тихо.

Вона відкрила щоденник, подивилася на жирний шоколадний відбиток і замислилася, де ж Стю.

І чи правда Гарольд із ним.

«О Стю, ну, будь ласка, повертайся. Ти мені потрібен!»

——

Після обіду Стю пішов від Ґлена додому. Посидів, не знаючи, що робити, у вітальні, замислився, де ж матінка Ебіґейл, а також чи не можуть Нік із Ґленом мати рацію, що їй просто треба дати спокій, аж тут хтось постукав у двері.

— Стю! — гукав його Ральф Брентнер. — Гей, Стю, ти вдома?

З ним був Гарольд Лодер. Сьогодні усмішка в Гарольда була менша, але все ж не зникла; вигляд у нього був як у веселого плакальника, який щосили намагається зберігати серйозний вигляд під час поховальної служби.

Ральф, якому стало боліти серце після зникнення матінки Ебіґейл, зустрів Гарольда з півгодини тому. Гарольд ішов додому після того, як ходив допомагати з водогоном на Боулдер-крік. Ральфу подобався Гарольд, який, здається, завжди мав час вислухати й поспівчувати кожному, хто має що розповісти… і Гарольд ніби нічого й не просив навзамін. Ральф виклав йому всю історію зникнення матінки Ебіґейл, додавши свій страх, що в жінки може статися серцевий напад чи перелам якоїсь крихкої кісточки, або переохолодиться вночі.

— А ти ж знаєш, які дощиська зараз майже щовечора поливають, — закінчив Ральф, поки Стю наливав йому каву. — Якщо вона промокне, точно застудиться. А тоді що? Запалення легень, напевне.

— І що ж ми тут зробимо? — спитав їх Стю. — Ми ж не можемо змусити її повернутися, якщо вона не хоче.

— Ну, ні, — погодився Ральф. — Але в Гарольда є класна ідея.

Стю перевів очі на Гарольда.

— Як справи, Гарольде?

— Чудово, а в тебе?

— Прекрасно.

— А Френ? Дбаєш про неї? — Гарольд не відвів очей, вони світилися приємним, дещо жартівливим сяйвом, але Стю на мить відчув, що усміхнені очі Гарольда подібні до блиску сонця на поверхні кар’єру Брейкмен на його батьківщині: вода приємна на вигляд, проте має такі глибини, куди сонячні промені ніколи не дістають, і протягом років четверо хлопчаків розпрощалися з життям у тому оманливо приємному кар’єрі.

— Як можу, — відказав він. — А що ти придумав, Гарольде?

— Ну от дивися. Я розумію, про що каже Нік. І про що — Ґлен. Вони визнають, що Вільна зона вбачає в матінці Ебіґейл теократичний символ… і вони доволі точно відображують ситуацію в Зоні, так?

Стю сьорбнув кави.

— Що значить «теократичний символ»?

— Я б так сказав про земний символ домовленості з Богом, — промовив Гарольд, його повіки трохи опустилися, — як Святе Причастя чи індійські священні корови.

Стю трохи пожвавився.

— А, ясно. Оті корови… це ті, яким можна по вулицях гуляти, вони там затори створюють, так? Можуть до крамниць заходити, а можуть узагалі піти з міста.

— Так, — погодився Гарольд. — Але більшість із тих корів хворі, Стю. Вони завжди на межі голодної смерті. У деяких туберкульоз. І все тому, що вони, власне, символ. Люди переконані, що Бог про них подбає, так само як і наші — що Бог подбає про матінку Ебіґейл. Тільки от у мене є сумніви щодо такого Бога, який дає бідолашній дурній корові ходити й страждати.

Ральф на мить зніяковів, і Стю зрозумів, що він відчуває. Він і сам це відчув і від того зрозумів, наскільки серйозно сприймає матінку Ебіґейл. Слова Гарольда межували з блюзнірством.

— У всякому разі, — швидко сказав Гарольд, віддаляючись від індійських священих корів, — ми не можемо змінити ставлення людей до неї…

— І не хочемо, — втрутився Ральф.

— Правильно! — вигукнув Гарольд. — Адже вона нас звела разом, і то не зовсім за допомогою радіо. Моя думка така: осідлати наші вірні байки і провести вечір, розвідуючи місцевість на захід від Боулдера. Якщо триматимемося відносно близько, то можна буде зв’язуватися по рації.

Стю кивав. Щось таке він весь час і хотів зробити. Священні корови чи ні, Бог чи ні, але цю жінку не можна просто так облишити, щоб вона блукала. Це вже пов’язане не з релігією — то просто черствість і байдужість.

— А якщо ми її знайдемо, — сказав Гарольд, — то спитаємо, може, їй щось потрібно.

— Наприклад, щоб підвезли назад до міста, — втрутився Ральф.

— Принаймні ми зможемо знати, де вона і як, — мовив Гарольд.

— Добре, — сказав Стю. — По-моєму, збіса гарно придумано, Гарольде. Тільки дай для Френ записку лишу.

Але поки Стю писав, йому все кортіло озирнутися через плече, дізнатися, що робить Гарольд, коли йому не видно, і який у нього при тому вираз очей.

——

Гарольд отримав те, що хотів, — він мав дослідити звивисту ділянку дороги між Боулдером і Недерлендом, бо вважав це місце найменш імовірним. Він не вважав, що сам міг би дійти пішки до Недерленда, не кажучи про цю божевільну стару пизду. Зате приємно покатається й матиме змогу подумати.

Тепер, о чверть на сьому, він уже повертався назад. Його «хонда» була припаркована у відпочинковій зоні, а він сидів за столиком для пікніка, попиваючи колу з кількома «Слім Джимами». У рації, що звисала з руля «хонди» з висунутою на всю довжину антеною, потріскував голос Ральфа Брентнера. Радіо працювало лише на коротких відстанях, а той виліз кудись аж на гору Флеґстафф.

— Амфітеатр «Світанок»… нема ознак… на цьому сходження закінчую…

Потім почувся голос Стю, він сильнішав і ближчав. Той перебував у парку Чотоква, лише в чотирьох милях від Гарольда: «Повтори, Ральфе!»

Почувся голос Ральфа, він просто кричав. Ще до серцевого нападу докричиться. Ото буде приємне завершення дня. «Тут нема її ознак! Спускаюся вниз, доки не стемніло! Прийом!»

— Десять-чотири, — розгублено відгукнувся Стю. — Гарольде, ти чуєш?

Гарольд підвівся, витираючи жир від «Слім Джимів» об штани.

— Гарольде! Викликаю Гарольда Лодера! Гарольде, ти мене чуєш?

Гарольд виставив середній палець, «кинув пташку», як про це казали неандертальці в оґанквітській школі, до рації, а потім натис кнопку і приємним голосом, з правильною мірою розчарування, промовив:

— Я тут. Заїхав убік… здалося, щось побачив у канаві. А то був просто старий піджак. Прийом.

— Так, окей. А чому б тобі не приїхати до Чотокви, Гарольде? Почекаємо на Ральфа.

Любиш командувати, так, мудодзвоне? Я б дещо для тебе знайшов. Таки знайшов би.

— Гарольде, ти чуєш?

— Так. Вибач, Стю, замислився. Буду за п’ятнадцять хвилин.

— А ти чуєш, Ральфе? — зарепетував Стю; Гарольда аж смикнуло.