Читати книгу - "Рембо"

він чітко бачив її дно. Ніяка тінь не спотворювала те, що він зараз бачив. Ніякого обману зору бути не могло.

І все-таки…

Він переконував себе в тому, що його обманює зір.

Тому що дно ями ворушилося.

«Змії», — вирішив він спершу. І відразу зрозумів, що це не змії.

Брижі

Немов дихає сама земля.

Можна сказати, вкривається пухирцями.

І тут до нього дійшло: дно ями — не земна твердь.

Він від жаху затрясся. Плечі простромив біль.

Тому що він зрозумів: дно ями — не земна твердь і не вода. А щось середнє між ними. Щось грузле, що нагадує хибкі піски, ями на болоті…

Брижі йшли неспинно, перекочуючись від одного краю до іншого. По всій поверхні були вири.

Пухирці в… Так, це слиз, вирішив він. І він здувається зовсім не від спеки. Ні, під ним щось є.

Буро-зелений слиз, від якого йде нудотний сморід. Екскременти, гнилі їжа й останки тварин та інша мерзота. І все це, розкладаючись, перемішується між собою, утворюючи напіврідкий компост.

У якому кипить життя.

Живі істоти колихали, зрушували й покривали брижами поверхню. Це були комахи, личинки, хробаки, п’явки.

Бамбуковий хрест почав опускатися.

Рембо підняв ноги. Він з усієї сили намагався відстрочити огидний момент зіткнення із цим смердючим слизом. Ледве придушив бажання закричати: він не принесе Таю цього задоволення. Потрібно відключити розум, пересилити страх, уявити, що ти тільки піщинка, яка прилипла до осінньої павутини, якої насправді немає.

Але яма зі слизом є. Йому ніяк не вдавалося переконати себе в тому, що її не існує, — на це в нього немає часу. Утомлені ноги опустилися самі, підошви черевиків зіткнулися зі слизом- Він виявився за густиною як пудинг, огидний буро-зелений пудинг.

Але тіло ще не стикнулося зі слизом, і він поки не знав, що це насправді. Лише дивився з відразою на брижі, що посилилися.

Коротка мить — і він уже по шию в цій мерзоті. Промоклий одяг обліпив груди. Він відчув щипки, укуси, уколи.

Рембо з головою занурився в слиз.

Він затримав дихання, відчуваючи, як слиз затікає у вуха, забиває ніздрі, намагається проникнути в рот. Йому вдалося опустити повіки. Здавалося, очі от-от лопнуть від тиску, як спілі виноградини.

Униз. Ще глибше. Легені знемагали без повітря.

Рембо зіщулився. Якийсь гад став об’їдати вушну раковину, щось залізло в ніздрю, роблячи спроби проникнути в носоглотку. Йому захотілося чхнути, але він боявся, що в такому випадку мимоволі відновиться дихання, він закашляється, слиз разом із комахами та хробаками наб’ється в глотку. І наступить смерть.

Яма зі смердючим слизом і його мерзенними мешканцями перестала існувати. Він досяг вищої межі медитації. У дзен це називається порогом смерті.

Він майже не відчув поштовху. Крізь опущені повіки стало пробиватися неясне світло. Тиск на груди ослаб, слиз збігав униз, шкіра на обличчі вдихнула повітря.

Він дихав. Ісусе, він нарешті міг дихати.

Хочеш ще? — з усмішкою запитав Тай. — Чи даси відповіді на питання капітана?

Котися ти до…

Капітан Він побілів від люті.

Мені варто було попередити тебе, що капітан не терпить лихослів’я, — сказав Тай. — Думаю, цього разу тобі доведеться побути там довше.

Він дав знак солдатам.

Бамбуковий хрест став опускатися.

Раптом із-за схилу з ревінням з’явився «х’ю». Рембо стрепенувся. Американці! Вони не кинули мене! Вони побачили, як місце підхвату оточують солдати, і рушили за підкріпленням!

Підошви його черевиків уже майже торкалися слизу.

Швидше ж, швидше, Бога заради! Якщо мене засунуть у цю яму, ви мене не побачите більше! Я помру, поки ви будете мене шукати!

«Х’ю» наближався, ставав усе більшим і більшим. Зметнулася хмара пилу, пригнулися кущі, і вертоліт приземлився на плацу перед бараками. Зараз із нього вискочить команди рятувального підрозділу «Дельта», сходу стріляючи з гвинтівок та кулеметів.

Але чому вони не стали вести обстріл із повітря?

У ворота табору, підстрибуючи на вибоїнах, із ревінням заїхали два фургони та, скрипнувши гальмами, застигли на безпечній відстані від «х’ю». Відкрилися задні дверцята. З одного фургона вистрибнули п’ятнадцять солдатів-в’єтнамців.

Із другого ще більше.

Тільки це були не в’єтнамські солдати.

Тепер Рембо зрозумів, чому «х’ю» не став вести обстріл табору з повітря — з другого фургона вистрибнули на землю радянські солдати. Він визначив це за військовими відзнаками на їх темній формі. Вони належали до елітної повітрянодесантної дивізії радянських збройних сил.

Серед них були два лейтенанти.

За мить солдати утворили шеренгу й, застигши в стійці струнко, віддали честь. Офіцери йшли вздовж шеренги, розглядаючи солдатів критичними поглядами.

Радянські офіцери здавалися громилами. У них були холодні безпристрасні очі. Живе втілення невідворотності долі.

«Що ж, було б бажання, — думав Рембо, — а подібні індивідууми знайдуться завжди».

Офіцери кинули погляд убік Рембо й застигли в бридливій нозі. Один із них зробив знак капітанові Віну, який, хоч і був старшим за званням, поспішив до нього з улесливим виглядом.

Рембо не чув, що говорили радянські, але судячи з їхньої збудженої жестикуляції, вони висловлювали обурення. Капітан Він кілька разів кивнув, стрімко повернувся на каблуках, крикнув:

Сержанте, вийняти з ями бранця!

Тай був досить розумний, щоб не сперечатися з капітаном. Через п’ятнадцять секунд Рембо вже стояв на твердій земній поверхні біля краю ями. Підкошувалися ноги. По тілу стікали потоки слизу.

Радянські офіцери наблизилися до Рембо, оглянули його під голови до ніг.

Ці люди такі… грубі, — сказав англійською блондин. — 1 такі дикі. — Він кинув погляд на заткнутий за пояс сержанта Тая ніж Рембо, витяг його з піхов. Провівши пальцем по лезу, із замилуванням закивав головою. — А ось це вже не назвеш грубим.

Наблизившись, офіцер провів лезом ножа по грудях Рембо, обліплених величезними личинками-кровососами. Гострим, як бритва, кінцем розрізав надвоє хробака, що присмоктався до шиї. Рембо відчув холодний дотик сталі до яремної вени. Жестом справжнього хірурга радянський офіцер відтяв останки хробака та стряхнув з ножа.

— Мені здається, у них відсутній навіть натяк на жаль, — сказав він. — Що стосується нас… До речі, ми повніші представитися. Це лейтенант Яшин. Я лейтенант Подовський. Хто ви — мені все ще не відомо. Але я б хотів це знати. — Він повернувся до Тая, біля якого стояли два в’єтнамських солдати. — Від нього смердить. Помийте його. Потім відведіть туди.

Він показав пальцем на середній барак.

РОЗДІЛ 13

Бенкс бачив крізь бамбукові лозини ґрат, як радянські офіцери відійшли від ями. В’єтнамці зняли Рембо з хреста, вилили на нього відро