Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

цукрову вату. Сервадіо раптом зрозумів, що за ними стежать. І вказують пальцями. Знав тих, хто вказували, злодіїв і конокрадів з шайки Пінти, що його звали Вирвихвостом.

Злодії обмінялися кількома промовисто голосними зауваженнями, розреготалися. Містле примружилася, поклала сіроволосій руку на плече.

— Горлички! — пхикнув один зі злодіїв Вирвихвоста, довгань із вусами, що виглядали, наче клоччя. — Диви, зара’ з дзьобків одна одній давати стануть!

Сервадіо помітив, як здригнулася сіроволоса, помітив, як Містле стискує пальці на її плечі. Злодії розреготалися хором. Містле повільно розвернулася, кілька відразу сміятися перестали. Але той, з вусами-віхтям, був чи занадто п’яним, чи цілковито позбавленим уяви.

— Може, хлопа котрійсь із вас тре’? — підійшов ближче, роблячи огидні й недвозначні жести. — Вірю, таких, як ви, відйохати добренько, і вмить усі збочення минуть! Гей! До тебе кажу, ти…

Не зумів її торкнутися. Сіроволоса крутнулася, наче атакуюча змія, меч блиснув і вдарив, раніше, ніж цукрова вата впала на землю. Вусань похитнувся, загельготів, наче індик, кров з перерубаної шиї бризнула довгим струменем. Дівчина крутнулася знову, двома танцювальними кроками дісталася до нього, тяла знову, хвиля червоного забризкала ятки, труп гепнувся, пісок навколо нього миттєво порудів. Хтось крикнув. Другий злодій нахилився, вихопив ніж з-за халяви, але у ту саму мить упав, збитий окутим руків’ям нагайки у руках Ґіселера.

— Досить буде одного трупа! — крикнув отаман Щурів. — Той тут сам собі винен, не знав, із ким задирається! Відступи, Фалько!

Сіроволоса тільки тепер опустила меч. Ґіселер підняв кошіль і тряхнув ним.

— Згідно із законам нашого братства, плачу за того вбитого. Поштиво і згідно з вагою, талер за кожен фунт паршивого трупа! І на тому розбрату кінець! Добре кажу, побратимці? Гей, Пінто, що скажеш?

Іскра, Кейлі, Реф й Ассе стали за отаманом. Обличчя мали, наче з каменю, долоні — на руків’ях мечей.

— Поштиво, — відізвався Вирвихвіст з групи своїх бандитів — низький кривоногий чолов’яга у шкіряному кабаті. — Ти правий, Ґіселере. Кінець сварці.

Сервадіо ковтнув слину, намагаючись розчинитися в юрмі, що вже зібралася навколо. Раптом відчув, що ані на гріш не має бажання крутитися поблизу Щурів і попелястоволосої дівчини, яку називали Фалькою. Раптом він вирішив, що обіцяна префектом нагорода аж ніяк не настільки висока, як йому здавалося.

Фалька спокійно сховала меч до піхов, роззирнулася. Сервадіо відступив, побачивши, як змінюється і кривиться раптом її обличчя.

— Моя вата, — застогнала вона жалісливо, дивлячись на смаколик, що валявся на брудному піску. — Моя вата в мене впала…

Містле обійняла її.

— Я куплю тобі іншу.

* * *

Відьмак сидів на піску серед лозняку, похмурий, злий і замислений. Дивився на бакланів, що обсіли обісрану деревину.

Кагір після розмови зникнув у кущах і не з’являвся. Мільва й Любисток шукали чогось попоїсти. У човні, що його прибило течією, вдалося їм знайти під сітками міний казанок і кошик із овочами. Вони поставили у прибережній западинці знайдену у човні вершу з лозняку, самі ж бродили по березі й хльоскали киями по водоростям, аби нагнати до пастки риб. Поет уже почував себе добре, ходив із героїчно перев’язаною головою гордовитий, наче пава.

Ґеральт був замислений і злий.

Мільва й Любисток витягнули вершу й почали лаятися, бо замість сподіваних сомів і коропів всередині тріпотіла і сріблилася дрібнота.

Відьмак устав.

— Нумо, ходіть сюди, обидва! Облиште ту сітку й ходіть сюди. Маю дещо вам сказати.

— Повертайтеся додому, — почав він без вступу, коли вони підійшли, мокрі, смердячи рибою. — На північ, у напрямку Магакама. Далі я їду сам.

— Що?

— Розходяться наші дороги, Любистку. Досить цеї забави. Ти повертаєшся додому писати вірші. Мільва проведе тебе через ліси… В чому справа?

— Нє в чому. — Мільва різким рухом відкинула волосся за спину. — Нє в чому. Кажи, відьмаче. Цікаво мні, шо скажеш.

— Не маю я вже нічого, щоб казати. Їду на південь, на той берег Яруги. Через нільфгардські території. Це небезпечний і далекий шлях. Я вже не можу зволікати. Тому їду сам.

— Позбувшись незручного багажу, — кивнув Любисток. — Тюків на нозі, що затримує марш і створює клопоти. Іншими словами — мене.

— І мене, — додала Мільва, дивлячись убік.

— Послухайте, — сказав Ґеральт, уже значно спокійніше. — То моя власна, особиста справа. Те все вас не стосується. Я не хочу, аби ви ризикували шиєю за щось, що стосується виключно мене.

— Це стосується виключно тебе, — повільно повторив Любисток. — Ніхто тобі не потрібний. Товариство тобі заважає і затримує марш. Ти не очікуєш допомоги ні від кого й сам не маєш наміру ні на кого оглядатися. Бо ти любиш самотність. Чи, може, я ще щось забув?

— Авжеж, — гнівно відповів Ґеральт. — Ти забув змінити свою порожню довбешку на таку, в якій знайшовся б мозок. Якби та стріла пішла на палець праворуч, ідіоте, зараз круки длубали б тобі очі. Ти поет, маєш уяву, то спробуй уявити собі таку картинку. Повторюю: ви повертаєтеся на північ, я прямую у протилежному напрямку. Сам.

— Та їдь, — Мільва встала пружньо. — Може, думаєш, я тебе просити стану? Дідько із тобою, відьмаче. Ходімо, Любистку, зварганимо якогось їдла. Голод мене ссе, а як його оце слухаю, так і млості нападають.

Ґеральт відвернувся. Дивився на зеленооких бакланів, що сушили крила на гілках обісраного дерева. Раптом почув гострий запах трав і люто вилаявся.

— Ти випробовуєш моє терпіння, Регісе.

Вампір, який з’явився невідомо коли й звідки, не перейнявся, усівся поруч.

— Мушу змінити поету пов’язку, — сказав спокійно.

— То йди до нього. Від мене тримайся подалі.

Регіс зітхнув, аж ніяк не маючи наміру йти.

— Я слухав твою розмову із Любистком і лучницею, — сказав не без іронії у голосі. — Треба визнати, ти маєш справжній талант прихиляти до себе людей. Хоча б і цілий свт, здається, стане проти тебе. Ти все одно не станеш сприймати тих, хто захоче тобі допомогти, товаришів і союзників.

— Світ перевернувся. Вампір стане мене вчити, як мені поводитися із людьми. Що ти знаєш про людей, Регісе? Єдина річ, яку ти знаєш, то смак їхньої крові. Зараза, я що, почав із тобою розмовляти?

— Світ перевернувся, — визнав вампір цілком серйозно. — Почав. Тож, може, захочеш іще й вислухати пораду?

— Ні. Не захочу.