Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

грошей, і це було добре. Вона б усе одно їх не віддала. Вона заробила ці гроші й тепер працювала з ними: відносила їх потроху в банк, оплачуючи кредит за будинок. У своїх листах Чед писав, що знову працює на замінах і пише по вихідних. Вона вірила в роботу на замінах, але не вірила в писання. Його листи були сповнені безсилля, позбавлені почуттів. Це змушувало думати, що Чед не має про що писати. У будь-якому разі, вона вважала його автором однієї книги.

Вона сама потурбувалася про розлучення. Усе, що було потрібно, знайшла в Інтернеті. Вона надіслала Чеду всі папери, які той мав підписати, і він підписав їх. Вони повернулися до Нори без жодних приміток.

Наступного літа — гарного, як на те пішло, — Нора влаштувалася на повний день у місцеву лікарню, а її сад буяв життям. Вона забрела в букіністичну крамницю і знайшла том, який часто бачила в кабінеті Вінні, — «Основи Моралі». То був вельми пошарпаний примірник, і вона забрала його собі за два долари (включно з податками).

За літо та більшу частину осені вона прочитала книгу від початку й до кінця. Та, врешті-решт, лишилася розчарованою. Там не було нічого, про що б вона ще не знала.

Для Джима Спроуса

Потойбіччя

Гадаю, з настанням старості більшість людей схильні думати про те, Що Буде Потім. А оскільки мені зараз під сімдесят, я також міркую про це. Декілька моїх оповідань і навіть один роман («Відродження») зачіпали це питання. Не можу сказати, що вони «розібралися з ним», бо це передбачає висновок, але ж хіба хоч хто-небудь із нас може зробити його? Ще ніхто не надсилав по мобільному відео з країни смерті. Звісно, є віра (і цілі гори книжок на тему «Небеса — реальні»), але ж віра за своїм визначенням є переконанням без доказів.

Якщо резюмувати це все, то лишається альтернатива. Або там є Щось, або там нема Нічого. Якщо правдивим є останній варіант, то питання закрито. Але якщо попередній, то перед нами відкриваються міріади можливостей і небеса, пекло, чистилище та реінкарнація — на вершині Потойбічного Хіт-Параду. Чи, можливо, ви отримаєте те, у що вірили, що отримаєте. Імовірно, наш мозок обладнаний глибоко вмонтованою програмою «виходу», яка вмикається тоді, коли решта системи починає вимикатися і ми готуємося сісти на той останній потяг. Як на мене, то всі повідомлення про навколосмертний досвід підтверджують цю думку.

Чого б мені справді хотілося — я гадаю, — то це нагоди пройти через усе знову, наче у фільмах про занурення у свідомість, щоб знову насолодитися приємними моментами та правильними рішеннями, таким як весілля з моєю дружиною чи народження нашої третьої дитини. Звісно, довелося б також шкодувати про хибні рішення (а помилок я також наробив), але хто б не хотів знову пережити свій перший хороший поцілунок чи мати змогу розслабитися і просто насолоджуватися своїм весіллям, яке минуло в нервовій гарячці?

Ця історія — не про таке повернення, не зовсім, але роздуми про цю можливість наштовхнули мене на думку написати про потойбіччя однієї людини.

Причина того, що фантастика лишається таким життєво важливим і потрібним жанром, полягає в тому, що вона може порушувати проблеми, недоступні реалістичній прозі.

Вільям Ендрюс, інвестиційний банкір із «Ґолдман Сакс»[114], помирає увечері 23 вересня 2012 року. Ця смерть не була несподіваною; його дружина та дорослі діти сидять біля ліжка. Увечері, коли жінка ненадовго опиняється на самоті, подалі від постійного потоку родичів та співчутливих гостей, вона телефонує своїй давній подрузі, яка все ще живе в Мілвокі. Саме Саллі Фріман познайомила її з Біллі, і якщо хтось і заслуговує дізнатися, як минули останні шістдесят секунд їхнього тридцятирічного шлюбу, то це Саллі.

— Через ліки він був непритомним майже весь останній тиждень, але перед кінцем отямився. Його очі розплющились, і він побачив мене. Посміхнувся. Я взяла його за руку, і він трохи стис її у долоні. Я нахилилася поцілувати його в щоку. А коли випросталася, він уже покинув цей світ. — Вона годинами чекала, щоб сказати це, і тепер, коли це врешті сталося, вдова залилася слізьми.

Її припущення, що передсмертна посмішка чоловіка була звернена до неї, — доволі природне, але хибне. Коли він дивиться на дружину та дітей — вони видаються йому неймовірно високими істотами з янгольсько-міцним здоров’ям, що населяють світ, який він зараз покине, — Білл відчуває, що біль, із яким він жив понад вісімнадцять місяців, покидає тіло. Страждання виливаються з нього, наче помиї з відра. Тож він посміхається.

Біль іде, мало що лишаючи по собі. Чоловік стає легким, немов пушинка. Дружина бере його за руку, спускаючись із високого та здорового світу. Зібравши крихти сили, Білл стискає її пальці. Вона нахиляється. Збирається поцілувати його.

Перш ніж губи торкаються Біллової шкіри, у центрі його поля зору виникає діра. Це не чорна діра, а біла. Вона розширюється, стираючи єдиний світ, який він знав із 1956 року. Відтоді як народився в лікарні округу Гемінфорд у Небрасці. Протягом останнього року Білл прочитав купу всього про перехід від життя до смерті (він працював за комп’ютером, добросовісно видаляючи історію відвідувань, щоб не засмучувати Лінн, яка ніколи не втрачала свого ірраціонального оптимізму). І хоча більша частина прочитаного вразила його своєю тупістю, феномен «білого світла» видавався йому вельми правдоподібним. З одного боку, про нього згадувалося в усіх культурах світу, а з іншого — він мав під собою невеличке наукове підґрунтя. Одна із теорій, із якою він ознайомився, припускала, що поява білого світла пов’язана з раптовим припиненням подачі крові в мозок. За іншою версією, більш елегантною, мозок здійснює останню перевірку в пошуках відчуття, яке можна порівняти з помиранням.

Або ж це може