Читати книгу - "Епік"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 73
Перейти на сторінку:
пісок з її віка, скриня вабила і спокушала їх своєю масивністю. Давні, але міцні дубові дошки були оббиті товстими мідними пластинами, уздовж усього тильного боку скрині тяглися грубі мідні завіси, а віко замикав дебелий висячий замок.

Хоча гроші вже не мали значення для Еріка, він однаково відчув радісне хвилювання. Його не тільки збуджувала знайдена скриня із закопаним скарбом, а й тішила думка, що він завершив пошук, доручений йому, коли Попеля була злидарем і не мала ніяких помічників, крім своєї кмітливості й краси.

— Ану погляньмо, що там, — підніс сокиру BE, щоб збити замок.

— Стривай! — зупинив його Анонім. — Дай-но я перевірю, чи немає пасток. — Чорний ельф витяг невеличкий гаманець, дістав звідти два тонкі металеві інструменти, схожі на довгі голки. Перевіривши замок і завіси скрині, він випростався: — Гаразд, думаю, тут нічого немає. — І все-таки відступив на крок чи два, коли BE знову підняв сокиру. Ерік мимоволі теж позадкував.

Од сильного удару віко відскочило, й заіскрилося тільки золото, всередині не було нічого небезпечного.

— Ану побачимо, — мовив BE, перекидаючи скриню, і золота лавина ринула на пісок, монети із дзенькотом бились одна об одну. Ерік зареготав. Два місяці тому вони поставилися б до такої знахідки з набагато більшою повагою, хукали б на кожен візантин. Серед золота були й деякі цікаві предмети, як-от пляшечки із зіллям, персні й витончена срібна урна, проте їхню увагу привернула нічим не примітна маленька скринька.

Нахилившись і розгорнувши монети, Попеля підняла скриньку, що якраз уміщалася на її долоні. Вічко було закрите тільки на просту срібну застібку. Ніщо не свідчило про незвичайність скриньки, хіба що напис Fines facere mundo навколо неї, срібні літери світилися постійно й незмигно. Ерік відкрив скриньку. Всередині на оксамитовій подушечці лежав масивний ключ.

— Це те, що нам треба, — мовила Попеля й передала скриньку BE, що стояв праворуч, скринька повільно обійшла всіх гравців, які обступили скарб, і повернулася до Еріка. — Вампір сказав, що ці слова означають «Покласти край світові».

— Тож де замок для цього ключа? — запитав Гаральд.

— Не знаю. Але, — одразу заговорив Ерік далі, — якщо хто й знає, то Свейн Рудобородий. Він хотів розгадати загадку Epicus Ultima. Він був би радий допомогти. Просто ми… гаразд, ми не повинні казати йому, що це може взагалі покласти край грі. Він гадає, ніби Epicus Ultima веде до якоїсь великої винагороди.

— Тепер це все починає ставати неприємним, — похитав головою Анонім.

— Але не таким неприємним, як план Б, — усміхнувся Ерік. — Ну, то мені йти по нього?

— Та йди вже, — зітхнув чорний ельф.

Виявилось, що Свейн від’єднався в якійсь бухті досить далеко від них, тож прийшов лише через дві години, на той час сонце потихеньку сідало. Хоча на заході небо почервоніло, над ними воно яскравіло блакиттю, тож гравці ще мали трохи часу, перше ніж сонце дійде до обрію. Водночас Ерік прагнув якомога швидше виконати завдання, що стояло перед ними. Він дістав скриньку й показав її старому воїнові, який з цікавістю взяв її в руки.

— Fines facere mundo? Що це означає? — Свейн відкрив скриньку й дістав ключ, тримаючи його до світла, почав вдивлятися, чи є на ньому руни.

— «Ти визволиш світ», — швидко відповів Анонім з неабиякою щирістю в голосі. Ерік почервонів, але промовчав. Решта теж не озивалися, підтвердивши той неправильний переклад.

— Цікаво. Певною мірою ці слова узгоджуються з пошуком полоненої принцеси, хоча й не зовсім. Та якщо вампір вважає, що це предмет, потрібний для Epicus Ultima, тоді я маю і добру новину, й погану новину.

— Кажи, — поквапив його Гаральд.

— Добра новина ось яка: майже немає сумніву, що Epicus Ultima закінчується в Ефірній Вежі Кошмару, де ми, напевне, знайдемо принцесу й замок для цього ключа.

— А погана новина? — поцікавився BE.

— Не маю ні найменшого уявлення, де та вежа. Я шукав її не один рік. — Свейн поклав ключ на місце і простяг руку, щоб віддати скриньку Попелі, як раптом зненацька упустив її на землю, так-бо несподівано крикнула Сігрид:

— Таж це просто! Вона поблизу Ньюгейвена!

— Що! Де? — рвучко підскочив до неї Свейн.

— Коли ми вбили дракона, нам розповідали про ефірну площину. Саме завдяки їй так швидко подорожують наші душею віддані джини. Я читала про це: існує інший вимір, який огортає той, у якому живемо ми. В ньому повно різних викривлень, тож можна, подорожуючи срібними стежками, швидко рухатися навколо всього світу, і то не тільки світу, а навіть податися на місяці.

— Ой! — вигукнув Ерік. — Я бачив ці стежки. Якщо наслати чари справжнього бачення, вони стають видимі.

— Так, але ж вежа? — наполягав Свейн.

— Вона в ефірному вимірі, не в нашому, звичайно, та якщо обидва місяці вповні й наслати в цей час досить прості чари — відьма Інгеборг, певне, знає їх — на давні вертикальні камені на південь од Ньюгейвена, та вежа може постати перед вами. — Сігрид стенула плечима. — Як повідомляють книжки, це, здається, не дуже важлива річ.

— Гаразд, — підвівся Гаральд. — Б’єрне, ти можеш зв’язатися зі своїми друзями-водяниками і сказати їм, що план змінився? Ми повертаємося до Ньюгейвена.

— Ви хочете розгадати загадку Epicus Ultima! Дивовижно! — Свейн замовк і занепокоєно роззирнувся: — Сподіваюся, ви візьмете мене з собою? Я віддав цьому завданню так багато зусиль, що мені серце розірвалося б, якби я не бачив його кінця.

— Авжеж. Це буде тільки справедливо. Ви розповіли нам про вежу, — сказав Ерік, звертаючись до всіх, і пильно поглянув на Аноніма, що зневажливо відвернувся.

Розділ 29

Заклик до зброї

такої, хтось знав, що ми прийдемо! — здивовано свиснув BE.

Вертикальні камені, що позначали місце появи Ефірної Вежі Кошмару, стояли на невисокому пагорбі, навколо якого отаборилося найстрахітливіше військо створінь зла.

На захід од менгірів майоріли штандарти ватажка орків, страшних людожерів, тисячі їхніх огидних грубих тіл довгими рядами тяглися до обрію. Одразу коло орків у шкіряних обладунках отаборилися їхні закляті вороги — зеленошкірі гобліни, якими аж кишіло в полях, а поблизу корогв їхнього короля виднів із десяток величезних дерев’яних катапульт. На південь, найближче до місця, де причаїлась група на узліссі, стояв батальйон канібалів. Ці велетні-дикуни мали на грудях і плечах металеві лати, за зброю їм правили величезні дворучні шпичасті довбні, які навіть не могла б сподіватися підняти жодна людина. Хоча велетнів-канібалів навряд чи набиралася сотня, вони були грізніші за людожерів і гоблінів у купі. На схід од прадавнього каміння стояв підрозділ тролів, жилавих,

1 ... 61 62 63 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Епік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Епік"