Читати книгу - "Маятник Фуко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Але, в остаточному підсумку, пробачте за банальність, Роза і Хрест існує чи ні?»
«Що значить існувати?»
«А як ви гадаєте?»
«Велике Біле Братство — називайте їх Розою і Хрестом, чи духовними лицарями, — чиїм випадковим утіленням були тамплієри, це когорта мудреців, дуже мізерної кількості вибраних, яка мандрує історією людства, щоб зберегти у ньому ядро вічної мудрості. Історія розгортається не випадково. Вона є ділом рук Володарів Світу, від ока яких ніщо не може сховатися. Звичайно, Володарі Світу захищають себе за допомогою таємності. А отже, щоразу, як з’являється хтось, хто називає себе Володарем, чи розенкройцером, чи тамплієром, він бреше. Справжніх Володарів слід шукати деінде».
«То значить, ця історія триватиме безконечно?»
«Так воно й є. У цьому й полягає хитрість Володарів».
«Але чого саме вони хочуть навчити людей?»
«Що таємниця існує. Інакше навіщо жити, якщо все є тим, чим здається?»
«А чим є ця таємниця?»
«Тим, чого не вміли сказати об’явлені релігії. Таємниця лежить поза ними».
33
Видіння бувають білого, синього, біло-рожевуватого кольору. Насамкінець вони змішуються і всі стають світлі, кольору полум’я білої свічки, ви побачите іскри, відчуєте ніби гусячу шкіру по усьому тілі. Все це заповідає початок притягання, спрямованого на того, хто здійснює цю справу.
(Papus, Martines de Pasqually, Paris, Chamuel, 1895, p. 92)
Надійшов обіцяний вечір. Як і в Салвадорі, Альє заїхав за нами. Шатро, де мало відбуватися дійство, або жіра, було в районі центру, якщо можна говорити про центр міста, яке своїми язиками, розпростертими посеред пагорбів, норовить лизнути море, а тому з висоти, у вечірньому освітленні, скидається на гриву, поцятковану темними плямами лисини.
«Пам’ятайте, цього вечора це буде умбанда. Вселятися будуть не орішас, а еґунс, себто духи померлих. Вселятися буде також Ешу, африканський Гермес, якого ви бачили у Байї, та його подруга, Помба Жіра. Ешу — це божество племені йоруба, демон, схильний до злих жартів, та й в міфології американських індіянців теж був бог-жартівник».
«А ці померлі, хто вони?»
«Pretos velhos та caboclos. Pretos velhos — то старі африканські мудреці, які керували своїм народом у часи депортації, як Рей Конґу або Пай Аґостінью… Вони — спогад про одну з м’якших фаз рабства, коли негр був уже не твариною, а другом родини, дядьком, дідусем. A caboclos — то індіянські духи, незаймані сили, чистота первісної природи. В умбанді африканські орішас залишаються на тлі, майже зовсім зливаючися з католицькими святими, а діють лише ці істоти. Саме вони викликають транс: медіум, cavalo, на певній стадії свого танку помічає, що в нього проникла вища істота, і втрачає самоусвідомлення. Він танцює, аж поки божественна істота не покидає його, і тоді в нього одразу поліпшується самопочуття, він стає прозорим і очищеним».
«Щастить же їм», промовила Ампаро.
«Авжеж, щастить», сказав Альє. «Вони входять у контакт із матір’ю-землею. Цих вірних позбавили коренів, кинули у жаский котел великого міста і, як говорив Шпенґлер, меркантильний Захід у момент кризи знову звертається до світу землі».
Ми прибули на місце. Зовні шатро було схоже на звичайну будівлю: тут теж входилося з дворика, скромнішого, ніж у Байї, а перед дверима barracão, щось на зразок комори, ми побачили статуетку Ешу, оточену умилостивлювальними офірами.
Коли ми увійшли, Ампаро відтягнула мене вбік: «Я вже все зрозуміла. Ти не чув? Той тапір на лекції говорив про арійську епоху, а цей торочить про присмерк Заходу, Blut und Boden, кров і земля, це ж чистої води нацизм».
«Все не так просто, пташко, ми на іншому континенті».
«Дякую за інформацію. Велике Біле Братство! Воно привело вас до того, що ви з’їдаєте свого власного Бога».
«Це в католиків, люба, а тут зовсім інша річ».
«Все те саме, хіба ти не чув? Піфагор, Данте, Діва Марія й масони. Що завгодно, аби тільки нас обдурити. Не займайтеся коханням, а займайтеся умбандою».
«Отже, найбільш синкретизованою є ти. Гайда, ходімо подивимось. Це теж культура».
«Культура є лише одна: повісити останнього попа на кишці останнього розенкройцера».
Альє дав нам знак увійти. Якщо зовні приміщення виглядало скромно, то всередині на нас чекав цілий спалах шалених барв. То була чотирикутна зала, з місцем, зарезервованим спеціально для танків cavalos, у глибині стояв вівтар, захищений решіткою, на тлі якої височів поміст із барабанами, atabaques. Місце, де мав відбуватися обряд, було все ще порожнє, але поцейбіч решітки уже снувала строката юрба — вірні, цікаві, білі й чорні впереміш, між ними виділялися медіуми зі своїми помічниками, cambonos, зодягнені в біле, дехто босоніж, інші — в тенісівках. Мене відразу вразив вівтар: pretos velhos, caboclos у барвистому пір’ї, святі, які, якби не їх пантагрюелівські розміри, виглядали б наче шматки марципану, святий Юрій в іскристих латах та яскравочервоній мантії, святі Кузьма та Дем’ян, пронизана мечами Пречиста Діва і зухвало гіперреалістичний Христос з розведеними руками, як відкупитель з Корковадо, але в кольорах. Бракувало лише орішас, але їхня присутність відчувалася в обличчях усіх згромаджених, у солодкавих пахощах тростини та варених страв, у чаді різних випарів, викликаних спекою та хвилюванням, що передує настанню дійства.
Наперед вийшов pai-de-santo, вмостився коло вівтаря і почав приймати вірних та гостей, обкурюючи їх густими хмарами диму зі своєї сигари, благословляючи їх і пропонуючи горнятко спиртного, ніби у прискореному євхаристійному обряді. Я став навколішки разом зі своїми супутниками і випив теж; побачивши, як якийсь cambono наливає з пляшки, я зрозумів, що це дюбонне, але постарався смакувати його так, ніби це був еліксир довголіття. На помості глухими ударами вже заводилися atabaques, а тимчасом втаємничені затягали умилостивлювальну пісню, звернену до Ешу та Помба Жіри: Seu Tranca Ruas é Mojuba! É Mojuba, é Mojuba! Sete Encruzilhadas é Mojuba! É Mojuba, é Mojuba! Seu Marabs é Mojuba! Seu Tiriri, é Mojuba! Exu Veludoy é Mojuba! A Pomba Gira é Mojuba!
Розпочалися обкурювання, що їх pai-de-santo робив своїм кадилом, у густому чаді індіянських пахощів, зі спеціальними молитвами до Oxalá та Nossa Senhora[104].
Atabaques прискорювали ритм, a cavalos вторглися на майданчик перед вівтарем, починаючи віддаватись чарові pontos. Більшість присутніх становило жіноцтво, і Ампаро з іронією натякнула на слабкість своєї статі («ми вразливіші, чи не так?»).
Серед жінок було декілька європейок. Альє показав нам одну білявку, психолога з Німеччини, яка роками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маятник Фуко», після закриття браузера.
