Читати книгу - "Пророчиця"

вирішив «тикнути» підполковнику з чистою совістю, — кілька годин тому. Остаточно проколовся. Бо попри те, що відбувалося довкола, ти все одно лишався про себе вищої думки, ніж про інших. Тому зовсім утратив пильність, коли відповів на мій дзвінок: «Слухаю тебе, Горілий».

— Ідіот. Почув твій голос — і відповів. Твій голос я впізнаю.

— Сам ідіот! — Сергій уже не міг стримати своєї радості. — Ти знав, хто дзвонить, ще не почувши мого голосу, а побачивши номер телефону, з якого я дзвонив. Ти впізнав цей номер. Його зафіксувала собі твоя спільниця, відьма Олеся, а пам’ять у тебе хороша. Зарудний! Я дзвонив Олесі з цього номера! Вона здала його тобі! А ти виказав себе! До інших наших спільних знайомих я з цього телефону не дзвонив, підполковнику!

— Чому? — вихопилося в Зарудного.

— Бо, крім убитого Андрюхи Шполи, в нас нема більше спільних знайомих, до яких я міг би подзвонити у справі! Цей телефон узагалі вважався конспіративним — я ж і до сьогодні був напівлегальним, у тій ситуації просто світитися з телефоном не хотів. Правильно вчинив, як бачиш. Те, що це — мій номер, знало насправді дуже обмежене коло осіб!

Здається, навіть вітер дмухати перестав — так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:

— Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?

— Скажу, — відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. — Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне — для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?

— Ти правда цього хочеш? — здивування Зарудного звучало щиро. — Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, — тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. — Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші — надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, — тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав — часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує — нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив — волав: «Позатикай там у себе роти!»

— І ти заткнув?

— Як бачиш. Сам розумієш, зібрати установочні дані на Коваленка та його родинну ситуацію мені нічого не коштувало. Для цього навіть оперсклад залучати не довелося: повно нештатних інформаторів. Затикати рота треба було назавжди. Той, хто не змовчав раз, обов’язково повернеться до цієї теми. А проблем із владою мені точно не треба.

— Сам на Київ націлився, га, підполковнику? Місцинка в міністерстві? Чи яка тобі з Воропая користь?

— А цього тобі, Горілий, ніколи в житті не збагнути.

Тому не пояснюватиму. Хочеш слухати по суті — слухай: просто так убивати Колю теж не варто було. Одне діло — кримінальна справа, інше — історія з пророцтвом. Смішно, сам же сміявся. Та я його до останнього не хотів убивати, Олеся повинна була тільки попередити, налякати.

Люди бояться незрозумілого, це не погроза по телефону: «Заткни хавало, бо голову відірву!» Микола поперся в міліцію з заявою. Але передумав, здуру подзвонив мені — треба зустрітися. Уяви собі, Горілий: цей довбодятел настільки втратив відчуття реальності, що вирішив шантажувати мене! Каже: знаю, мовляв, що ви тепер — начальник карного розшуку, то я все про вас розповім, ви всі одна банда! Ні, ну не дитячий садок?

— Як він на тебе вийшов?

— Прямо, Серьожа, прямо. Я, коли він у місто повернувся, зустрівся приватно, нагадав про себе, телефончик лишив. Тільки не сказав, хто я тепер. Він і так знав, що я з міліції і не остання там людина. Не заморочувавсь я такими, як Коваленко, ясно тобі?

— Мені інше ясно. Тоді, в управлінні, коли Коваленко заяву ніс і на нас із Андрієм наштовхнувся, ти саме Шполі дзвонив, мене шукав. І Шпола назвав Коваленкові твоє прізвище й посаду. Тому-то він одразу здав назад. Для чого йому заяву писати, якщо вона до тебе потрапить все одно? Толку не буде. Але він дещо зрозумів, і таки спробував останній шанс — відігратися хоч якось за поламані пальці, собі власну значимість довести. Ні на що він насправді не сподівався, просто Колі за свою тодішню легкодухість завжди було соромно. Як це: в країні боротьба з корупцією, а він, потерпілий від неї, мовчить? За таким самим принципом покійний Гена Корсак діяв — собі доводив: ось, мовляв, і я дещо можу. Обоє голови склали, наївні. Обоє — від твоєї руки.

— Красиво сказав, — погодився Зарудний. — Та було все не так красиво. Набрид мені Коваленко зі своїм, як ти кажеш, бажанням щось значити. Стрельнув йому в голову, пістолета, само собою, позбувся, далі відомо.

— Для чого труп біля будинку викинув? Коваленко не міг просто зникнути? Наглядна агітація?

— І це теж. Якби він зник, або труп знайшли десь