Читати книгу - "Чорнильна кров"

Феноліо. — Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!

Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.

— Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, — залепетав він. — Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.

— Меґі! — Голос Феноліо звучав надто роздратовано. — Ти де поділася?

Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.

Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.

— Козимо! — приголомшено прошепотів Фарид. — Мертвий Козимо…

— Власне, не зовсім, — прошепотів Феноліо. — По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.

— Його дружина теж не помітить?

— Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.

Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.

— А він сам? — шепотіла вона. — За кого він сам себе має?

— Що за питання? Звісно, за Козимо! — нетерпляче відповів Феноліо. — Але ж не збивайте мене з пантелику! Ми лише попіклувалися про те, щоб оповідка продовжувалася так, як я колись планував. Не більше, не менше!

Козимо повернувся в сідлі і пильно подивився донизу вулички, якою приїхав, — немов щось загубив, але забувся, що саме. Потому він тихо клацнув язиком і погнав коня далі, повз майстерню Мінервиного чоловіка і вузький будинок, в якому мешкав цирульник, чиє вміння виривати зуби Феноліо так часто лаяв.

— Це не добре. — Фарид відсахнувся, немов сам чорт проскакав повз нього. — Викликати мертвих приносить нещастя.

— Він ніколи не був мертвий, чорт забирай! — накинувся на нього Феноліо. — Скільки ще мушу пояснювати це? Він сьогодні народився, з моїх слів і голосу Меґі, отже, не верзи дурниць. Що ти тут робиш? Відколи це пристойних дівчат відвідують серед ночі?

Фарид змінився на виду. Потім мовчки повернувся і подався до дверей.

— Дай йому спокій! Він може відвідувати мене, коли захоче! — нагиркала на Феноліо Меґі. Сходи були слизькі від дощу, і вона наздогнала Фарида лише на останній сходинці. Вигляд у нього був сумний.

— Що ти розповів Вогнерукому? Що Ґвін слідував за нами?

— Ні, я не наважився. — Фарид притулився до стіни будинку й заплющив очі. — Бачила б ти його обличчя, коли він угледів куницю. Гадаєш, він тепер помре, Меґі?

Вона випростала руку й провела йому по обличчю. Фарид справді плакав. Вона відчула висохлі сльози на його шкірі.

— Сироголовий казав про це! — Вона ледве розуміла слова, які він шепотів. — Я принесу йому нещастя.

— Що ти верзеш? Вогнерукому треба радіти, що ти в нього є!

Фарид поглянув на небо, з якого все ще падав дощ.

— Мені треба повертатися, — сказав він. — Тому я прийшов. Щоб сказати тобі, що спершу мушу залишитися з ним. Я мушу пильнувати його тепер, розумієш? Я просто ні на крок від нього не відходитиму, тоді вже нічого не трапиться. Та ти можеш мене відвідувати, у Роксаниній садибі! Більшість часу ми там. Вогнерукий до безтями закоханий, не відходить від неї. Роксана те, Роксана це… — У його голосі звучали неприховані ревнощі.

Меґі знала, що він відчував. Вона ще добре пригадувала перші тижні в будинку Елінор, душевний неспокій, коли Мо годинами ходив на прогулянку з Резою, навіть не запитуючи доньку, чи хотіла б вона піти разом з ними, пригадувала відчуття, коли стояла за зачиненими дверима і чула за ними батьків сміх, який був призначений не для неї, а для її матері.

— Чому ти так дивишся? — запитала Елінор, коли зненацька застукала Меґі на тому, як та спостерігала за обома в садку. — Одна половина його серця завжди належатиме тобі. Чи цього не достатньо?

Меґі засоромилася. Фарид принаймні ревнував до чужої людини, в її випадку йшлося про рідну матір…

— Прошу, Меґі! Я мушу залишитися з ним. Хто ж іще пильнуватиме його? Роксана? Вона нічого не знає про куницю, і взагалі…

Меґі відвернула голову, щоб він не побачив її розчарування. Клятий Ґвін. Пальцем ноги вона малювала маленькі кола на вологій від дощу землі.

— Ти прийдеш, так? — Фарид схопив її за руки. — На Роксаниних грядках ростуть чудернацькі рослини, вона має гусака, який вважає себе собакою, і старого коня. Єган, її син, стверджує, що в хліві оселився лінчетто, не уявляю, що це може бути. Єган каже, що треба на нього пукнути, тоді він втече. Але ж Єган ще дитя, та мені здається, він тобі сподобається…

— Він син Вогнерукого? — Меґі заклала пасмо волосся за вухо і спробувала всміхнутися.

— Ні, та знаєш що? Роксана вважає мене його сином. Уяви собі! Прошу, Меґі! Приходь до Роксани, гаразд? — Він поклав їй руки на плечі й поцілував її у самісінькі вуста. Його шкіра була волога від дощу. Меґі не відсахнулася, і він узяв її обличчя обома руками і поцілував ще раз, у чоло, у ніс і знов у вуста. — Ти прийдеш, так? Обіцяєш? — прошепотів він і побіг. — Ти мусиш прийти! — крикнув він, перш ніж зник у темному прогоні. — Можливо, тобі навіть краще лишитись на якийсь час у нас, у Вогнерукого і у мене! Цей старий божевільний. З мертвими не жартують!

Затим він зник, а Меґі притулилася до стіни Мінервиного будинку, саме до того місця, де стояв Фарид. Вона торкнулася пальцями вуст, немов мусила переконатися, що Фаридів поцілунок не змінив їх.

— Меґі? — Феноліо стояв угорі на сходах з ліхтарем у руці. — Що ти робиш унизу? Хлопець пішов? Що йому тут треба? Вистоює там із тобою внизу у темряві!

Меґі не відповіла. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Вона хотіла дослухатися до того, що казало її збентежене серце.

Елінор

Читай же на власний вибір

Рядків злотоцінну в'язь

І голосом милозвучним

Їх давні рими прикрась.

І музика ніч наповнить,

А денні смутки мої

Згорнуть шатра, мов араби,

І підуть в інші краї.

Генрі Уодсуорт Лонґфелло. День відійшов[4]

Елінор провела кілька жахливих днів і ночей у своєму підвалі. Вранці і ввечері Ґевал приносив їм поїсти, принаймні вони припускали, що це було зранку і ввечері,