Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– Так, дружина і син, – відповів Нік.

– Вони ще там?

Нік кивнув.

– Вам спочатку, звичайно, потрібно роботу знайти, квартиру більшу. Ці квартири, – вона окинула поглядом своє житло, – будувалися для самотніх літніх людей, а не для молоді.

Випивши чаю та з’ївши шматочок тортика, Нік подякував фрау Гуг за обід і повернувся до себе. Тепер можна було не боятися телефонних дзвінків. Навпаки, треба було дзвонити, що він насамперед і зробив. Набрав номер у Трірі і, прослухавши механічний голос автовідповідача, залишив повідомлення, яке мало відгукнутися в нервах пана Вайнберга, якщо, звичайно, він був людиною нервовою.

52

У Києві за ті декілька днів, які Віктор провів у Англії, почалася справжня осінь. Місто почервоніло і пожовкло. Опале листя вже шелестіло під ногами. Люди одягалися тепліше. Холодний вітер, який не звертав уваги на сонце, що все ще світило, провіщав близьку зиму.

Уже по дорозі до Києва, в машині на Бориспільському шосе в кишені піджака задзвонив мобільний телефон.

– Із поверненням, – пролунав знайомий голос Георгія. – Ти не сам?

Віктор кинув погляд на стажиста Занозіна, що пригнав його червону «мазду» в аеропорт і тепер сидів поруч на передньому пасажирському сидінні.

– Ні, – відповів Віктор.

– Додому їдеш?

– Так.

– Хвилин через сорок подзвоню!

Віктор обернувся до Мишка Занозіна.

– Що тут нового?

– У нашій справі майже нічого, зате почався відстріл майбутніх кандидатів у депутати. Двох убили в Києві, одного в Сімферополі й одного у Дніпропетровську. І все за один тиждень.

– Ну, це дійсно не наша справа, – кивнув Віктор.

– Хтозна. Була нарада в УВС. Генерал Воронько попередив, що нам належить займатися безпекою деяких кандидатів, тих, яких підтримує МВС…

– Кому це – нам? – запитав Віктор.

– Райвідділу.

Під’їхавши до своєї висотки, Віктор узяв із заднього сидіння дорожну сумку і подивився задумливо на Занозіна.

– Знаєш що, їдь машиною в райвідділ, а я своїм ходом під’їду!

Стажист кивнув.

– Скажи Щурові, що годинки через дві буду, – попросив Віктор.

«Мазда» повільно покотила по хвилястій і звивистій «дорозі життя», а Віктор зайшов у парадне.

Удома було чисто і світло, мовби прибирання було спеціально до його приїзду.

Іра зустріла його радісно. Поцілувала.

– Умивайся і на кухню! – лагідно скомандувала вона.

– А де Яночка? – запитав Віктор.

– Щойно заснула.

Вони сиділи вдвох за кухонним столом і з апетитом наминали домашні пельмені. Віктор уже відійшов од відчуття дороги. Завіконне сонце передавало йому свою бадьорість, і разом із бадьорістю у нього виникло почуття удачі, вже спійманої за хвіст і майже ручної. У внутрішній кишені піджака лежав конверт із фотографіями, які могли напевно вивести його на потрібних людей. Тепер у нього були козирі, яких не було навіть у Георгія.

І знову думка про Георгія викликала у Віктора злегка іронічну посмішку. Мовби він подумки і беззлобно мстився Георгію за те, що той ставиться до нього, як до якогось хлопчиська, не здатного приймати рішення.

– Ти чого усміхаєшся? – запитала дружина.

– Та так, згадав дещо, – відповів Віктор.

– А ти пам’ятаєш, що завтра Яночці сім місяців?

– Хіба ж це дата? – здивувався Віктор.

– До року відзначають кожен місяць, а потім уже тільки рік…

– І як же ти хочеш відзначити?

– Та ні, я не про це! Ти їй що-небудь привіз?

Віктор замислився. Ірі він привіз косметичний набір, куплений у «дьюті-фрі» в Гетвіку за двадцять фунтів. Просто підглянув, що купувала одна молода жінка, і купив те саме. А ось про донечку не подумав, точніше, гадав, що їй ще рано подарунки купувати.

– Ні, нічого.

– Не страшно, можна й тут купити, – махнула рукою Іра. – Давай тарілку, я тобі ще покладу!

Відчуття удачі поступово витіснялося відчуттям ситості. Все швидше і швидше відходив у минуле сьогоднішній політ, та й уся ця поїздка до Англії. Вже хотілося скоріше опинитися на роботі й посидіти там годинку на самоті, розклавши на столі отримані від Войтека фотографії. Подумати, як діяти далі.

Мобільний задзвонив, коли вони з Ірою пили каву.

– Ну як, душ прийняв? – запитав Георгій.

– Ні, зате пообідав добре.

– Тоді слухай головну новину. Сьогодні вранці загинула вдова Броницького.

– Як загинула? – обличчя Віктора враз напружилось.

Іра взяла свою чашку з кавою і тихенько вийшла, щоб не заважати чоловікові розмовляти.

– Дивно загинула. Йшла кудись уздовж дороги біля будинку й потрапила під автомобіль. Свідків немає, але водій машини стверджує, що її штовхнули під колеса. Думаю, що не бреше. Як там її синок?

– Його там немає, – відповів Віктор.

– От тобі й на! А де ж він?

– Його забрала з коледжу посольська машина. Сказали, що з його матір’ю стався нещасний випадок, і відвезли. Щоправда, в посольстві кажуть, що це неправда, там ніхто нічого про нього не знає…

– А коли це було?

– Його відвезли три дні тому.

– А нещасний випадок з мамою стався тільки сьогодні. Цікаво… Невже у нас із Англією така різниця в часі?! Та-а-ак… Отже, значить, даремно з’їздив?

– Чому ж, гадаю, що недаремно. Послухав лекції з боротьби з відмиванням мафіозних грошей, привіз список банків, помічених у підозрілих операціях…

– Ну і з колегами з різних країн, напевно, познайомився?

– Так.

– Ну тепер чекай до себе інтересу з іншої організації… Гаразд, повернімося до справи. Їдь зараз на роботу, уточни, що там нового з приводу вдови. Я тобі ввечері передзвоню.

«Ввечері, – подумав Віктор, уже заховавши мобільний до кишені та подивившись у вікно. – Вже майже вечір…»

Витягнувши з сумки куплену для майора Криська картонну упаковку ірландського пива «Кеффріс», рекомендованого Войтеком як краще пиво у світі, Віктор переклав її в пакет і, заглянувши в кімнату, пообіцяв Ірі повернутися години через три-чотири.

Заходячи в райвідділ, він звернув увагу на відсутність своєї «мазди» там, де вона зазвичай стояла.

– Що, Занозін поїхав кататися? – запитав він у чергового, що ліниво стояв біля входу і тримав обидві руки поверх «калашникова», що висів біля пояса.

– А він і не приїжджав. Як вирушив у аеропорт, так і не повертався.

Похитавши головою, Віктор піднявся до себе.

– Доки тебе не було, всі тільки тебе й шукали! – сказав Віктору майор, засовуючи привезене пиво під свій робочий стіл. – Із міністерства дзвонили, з управління, ще звідкись. Разів десять, напевно. Хотіли дізнатися, коли ти повертаєшся. Я всім сказав, що сьогодні. Зате сьогодні ніхто тобі не дзвонив! Цирк! Ну як з’їздив?

Віктор коротко розповів про конференцію і про Лондон.

– От бачиш, стара пісня нарешті стала бувальщиною!

– Яка пісня? – запитав Віктор.

– «Молодым везде у нас дорога, старикам всегда у нас почет!» Мені якраз