Читати книгу - "Репортер"

викидають на прилавок, купую в нашому магазині, і мені відомий настрій людей: «Це в Москві ще щось можна, там влада близько, а в нас як було все, так і буде! А без вказівки секретаря райкому взагалі ніхто й пальцем не поворухне…»… Кожного дня я чую розмови, та й на власні очі бачу неподобства, перестраховку, саботаж перебудови. І я запитую себе: чому ж я раніше не прийшов до Миколи Васильовича для відвертої розмови? Може, боявся, що мене зразу не прийме? Можна записатися, діждатися черги, чого-чого, а до черг ми звикли… Ні, просто, мабуть, я боявся сказати першому всю правду. Здавалося б, чого мені боятися? Ну, не рекомендуватимуть мене на наступній конференції в члени пленуму… То й що? З роботи мене зняти не можна, посада робітника в нас не така вже й дефіцитна, це ж не начальник туристичної ради, який путівки розподіляє! Тих, що дуже хотіли б висіти на канаті по вісім годин та конструкції зварювати, чогось я не бачу… Думаю, справа в тому, що ми всі ще погано виконуємо заповіт доктора Чехова і не витравлюємо з себе рабства: «Як же це я головного начальника уму-розуму вчитиму?! Його поставили нагору, значить, заслужив! Що тобі, більше всіх треба?» Я завжди чув у собі ці слова! А тому хочу просити вас вивести мене з членів пленуму, а замість себе рекомендую мого змінника Єпланова, Гениадія Георгійовича, бо він говорить правду всім нашим заводським і районним керівникам, він не для тихого затишку створений, а для громадської роботи… Прошу в моєму проханні не відмовити, бо в тих неподобствах, які кояться в нашій республіці — правильно народ у Москву пише, — я винен не меншою мірою, ніж перший секретар… Усі знали, що він у спецлікарні собі якийсь незвичайний під’їзд побудував, дочку його на службовій «Волзі» до школи возять, а ми що?! Мовчали! А якби ми сказали вчасно? Невже не прислухався б до нас Микола Васильович? Тепер для своєї совісті вигідно говорити: «Ні». А для користі загальної справи краще спитати самих себе: «Чого мовчали?!»

Потім виступив директор радгоспу Борисенко:

— Погоджуючись на дев’яносто дев’ять процентів з Архипушкіним, я все ж хочу розповісти один епізод… Коли агропром почав тиснути на мене, щоб я для плану здав усе зерно і м’ясо державі — «Не підводь республіку, Борисенко», — я відповів: «Республіку підведу в тому разі, якщо молодь втратить віру в перебудову, в право радгоспу реалізувати продукти на місці, коли вже розрахувалися з державою». А мені: «Не треба демагогії». Я — нізащо не погоджувався. Тоді мене викликає Микола Васильович: «Товаришу Борисенко, давайте все-таки спочатку думати про загальну справу, а вже потім про свій вузьковідомчий інтерес». Я заперечив — є чим це заперечити. Він і так і сяк, лагідно, без натиску начебто, але ж не дядя з тобою говорить, а перший секретар… А в кінці розмови він радить: «Упорядкуй справи комісія до тебе їде, вони, знаєш, окаті, не осоромся. Захищати — коли винен — не будемо, тепер демократія…» Ну, і почалися тортури… Я в Раду Міністрів, до Карімова. Той душогубів-контролерів — вони до перевірок запопадливі, аби щось знайти — урезонив, підтримав мене, але ж ви знаєте, чим це кінчилося для Карімова…

Виступив головний режисер театру, той узагалі на першому каменя на камені не лишив: «Управлінню культури спектакль здай, райкому здай, міськкому — також, кожен кидає зауваження, немов би він Станіславський: «Це вилучити, це переробити, а це пом’якшити…» Як тільки гостра проблема, то враз напоготові рятівна думка: «Не треба, навіщо будити пристрасті?» А ми, художники, живемо, щоб будити пристрасті, це наше покликання! А над всією цією пірамідою розгублених, але ще при владі перестрахувальників, височіє Микола Васильович: «Поки я обраний першим секретарем і народ вірить мені — фокусів на сцені не потерплю!»

Один за одним на трибуні побували дванадцять чоловік; потім Ігнатов зачитав пропозицію групи членів пленуму: звільнити Миколу Васильовича Карпуліна, рекомендувати на місце першого мене, Карімова.

За своїм службовим становищем я ще мав сидіти за столом президії, хоч на початку роботи пленуму відчував себе зовсім самотнім; сусід, секретар по пропаганді, навіть лікоть зі столу прибрав, аби ненароком не торкнутися моєї руки. Я обернувся до сусіда справа, ректора університету Шаріпова; той розгублено посміхнувся і став напружено покашлювати, закриваючи обличчя, як мусульманська дівчина.

Ще більше я здивувався, коли в залі, після того як зачитали моє прізвище, пролунали оплески.

… Я завжди, спостерігаючи овації з-за столів усяких президій, аналізував їх. Це корисна школа, бо вчить — коли, звичайно, хочеш учитися — збагнути настрій людей, до того ж не той, якого тобі хотілося б, а справжній. По тому, як зал реагує, де слухачі починають сонно, по-пташиному примружувати очі — ось-ось впадуть у дрімоту, де машинально щось записують у фірмові блокнотики, де перемовляються під час доповіді, у яких місцях аплодують (підсадних плескачів, особливо «орлят-комсомолят», упізнати легко), можна зрозуміти ситуацію в районі чи в місті. Отут би й ламати підготовлену заздалегідь промову, написану на підставі зведень, отут би й виступити без папірця, правдиво, та хіба легко змінити звички?!

Я бачив зараз, хто аплодував, хто ледь торкався долонею до долоні, і мене це радувало, бо в моєму мозку підсвідомо включився комп’ютер, і я ще раз вичислив, хто мої вороги, а з ким можна варити кашу.

Я вийшов на трибуну і раптом відчув, як у мене ослабли ноги.

— Товариші, дякую за таке високе довір’я, але, боюсь, я не маю права погодитися на висунення моєї кандидатури… Членам пленуму відомо, що я попросивсь у відставку, бо хотів вести далі боротьбу за товариша Горенкова, який перебуває в колонії…

Із залу запитали:

— А чому не можна було боротися, лишаючись на своєму посту?

— Тому, — пояснив я, — що більшість членів бюро вважали мою позицію догматичною, компрометуючою престиж автономної республіки… Крім того, мені було вказано на безвідповідальну поведінку…

— І ви з цим погодилися?! Чому не опротестували? Не звернулися в ЦК?

Тому що раз у раз звертатися в ЦК — це форма дезертирства. В ЦК не залишиться часу на роботу, яку належить вести штабу партії. Я все-таки звернувся у центральну пресу, після того як місцева відмовилася надрукувати мого відкритого листа…

Підвівся Ігнатов:

— Товариші, мене вповноважили повідомити, що Верховна Рада Росії, прокуратура та республіканський суд розглядали лист товариша Карімова. Розслідування, проведене в Москві, потім надіслали нам ще й тому, що в ряді листів трудящих