Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

по суті, юрбу, втративши всього 6 воїнів, а знищивши 9233 людини — представників фінського етносу. Перед нами — свідчення страшної сили!!! Тут мова повинна йти про розумовий розвиток населення, про засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т.д.) кожної зі сторін, про військову тактику й стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне винищування великої людської череди...

Говорити далі немає потреби.

Нарешті, по-третє. Ми вкотре переконалися, що в першій половині XIII століття, до приходу військ хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос. А загальне населення країни Моксель (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське й інші князівства) становило біля 150 тисяч. Тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

"Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти..." [46, с. 146].

І так було по всій ростовсько-суздальській землі в 1216 році. Фінський етнос до приходу військ хана Батия становив базис, на якому утворилася Московія.

Кожна розсудлива людина розуміє: із часу входження країни Моксель (майбутньої Московії) до єдиної татаро-монгольської держави — Золотої Орди — про "перетікання слов’ян" у ті землі говорити не доводиться.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. До Московії почали масово заселятися представники татар.

6

Не варто перебільшувати ролі князівської династії Рюриковичів у становленні ростовсько-суздальської землі. Версія московських істориків про особливу місію перших князів цієї династії в становленні "московської державності" — безпідставна. Тому що князі не ставили своїм завданням державотворення. Тим паче — слов’янське. Подібні твердження з’явилися значно пізніше, коли московській владі знадобилися "підстави" для пояснення своєї розбійної експансії. Які й виявилися звичайним "доважком брехні".

Перші князі ростовсько-суздальської землі династії Рюриковичів були людьми абсолютно неосвіченими, але головне — клятвопорушниками. Між іншим, іще в першій половині XIX століття російські історики про це говорили не соромлячись. Московська облуда про "велич" перших князів "Залешанської землі" виявилася лише малою часткою тієї великої брехні, за допомогою отої Московія зазіхала на фундаментальні основи українського народу, його історії та його святинь.

Піянець і відбілювачі на лик Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та їхніх спадкоємців почали накладати пізніше, особливо ж — у радянський час, коли московським історикам довелося трішки "поділитися" минулим Київської держави з "братами-українцями" і "братами-білорусами". Отоді й полилася облуда про "велич і шляхетність" перших великоросів — Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та інших.

Пропоную ознайомитися з тим, як характеризував свого першого правителя граф Михайло Васильович Толстой у книзі "Розповіді з історії російської церкви". Книга видана в 1879 році, пройшла цензуру Московської духовної академії. Саме за цим підручником у духовних семінаріях і академіях до 1917 року (та й пізніше) вивчали "Історію російської церкви".

Послухайте:

"Тим часом, як гідний син Мономаха Мстислав Великий (Київський князь. — В. Б.) і благочестиві сини його — Всеволод і Ростислав подавали землі руській приклад християнських і царствених чеснот.., у землі Суздальській княжив молодший син Мономаха Юрій (Георгій) Володимирович, прозваний Довгоруким. Властолюбний, але безтурботний, він знаменитий в історії громадянським облаштуванням східного краю.., у якому він провів квітучі літа свого життя...

Юрій не мав чеснот великого батька, не прославив себе в літописах жодним подвигом великодушності, жодною дією щирого добросердя, властивого Мономаховому племені. Він не поважав святості клятв, часто збурював Русь із власного честолюбства. Будучи сином Мономаха, якого любили у всіх кінцях землі Руської, він не вмів заслужити народної любові ні на півночі, ні на півдні, де нарешті вдалося йому, незадовго до смерті, зайняти престол великого князівства. Народ Київський так ненавидів Довгорукого, що, довідавшись про смерть його, поспішив розграбувати палац князівський і не дав поховати тіла його поруч із гробницею Мономаховою: Юрія поховали за містом у Спаському Берестовському монастирі" [47, с. 67—68].

Навіть не віриться, що мова йде про великого Київського князя, якому не знайшлося місця в жодному із сотні київських храмів.

Я твердо впевнений, що ця людина ніколи не сиділа на київському великокнязівському престолі. Нагадаю читачам, що всі так звані "загальноросійські літописні зводи" ні словом не згадали про діяння Юрія Довгорукого до кончини Володимира Мономаха. Він, мовби вискочивши із кущів після смерті батька, якийсь час потинявся під Києвом, потім невідомо чому пішов у країну Моксель. Дивацтв, як у появі, так і зникненні цієї людини, цілком достатньо. Природно, питання появи князя Юрія вимагає особливо пильного вивчення. Ми ніколи не повинні забувати, що остаточний список усіх князів династії Рюриковичів відредагувала особисто Катерина II. А перед нею в династичному князівському роду брудними чоботями наслідив Іван IV (Грозний:) разом зі своїми духівниками. Саме цим (забрудненим) списком князів династії Рюриковичів ми сьогодні користуємося.

Не буду вдруге цитувати слова, сказані про Юрія Довгорукого особисто Катериною II. Навіть вона визнавала його хижацтво й клятвопорушення.

Ще більше невтішних слів можна сказати про Андрія Боголюбського. Тому граф Михайло Толстой у своїй книзі дуже хитро й практично блискавично обійшов питання про Андрія Боголюбського — один із прикладів уже церковного замовчування московського бандитизму й святотатства.

Покаяння ніколи не було властиве московському істеблішменту — як державному, так і церковному. Тому що покаяння завжди припускало недопущення подібних дій у майбутньому. А Московія ось уже вісімсот років поспіль ходить усе по тому ж порочному колу бандитизму, іменованому — "збирання землі російської".

Ми раніше встановили, що до приходу Юрія Довгорукого в країну Моксель. а це — 1137 рік, мерянський етнос тієї землі ще не прийняв християнську релігію і перебував в язичництві. Християнство тільки почало втягувати у свої ряди окремих представників фінського етносу. Навіть під час Ліпицької битви 1216 року у військах ростовсько-суздальських князів відзначений переважно язичницький контингент. Що значить: і в часи входження країни Моксель до складу Золотої Орди населення краю у своїй масі було язичницьким. І це стало вирішальним фактором підтримки християнської релігії з боку золотоординських ханів. Адже церква групувала й поєднувала населення в громаду, вела його облік. Це в першу чергу було потрібно ханській владі. Тому з першого дня входження ростовсько-суздальської землі до складу Золотої Орди (січень 1238 року) церква стала головним інструментом у руках ханів по залученню фінського етносу до складу держави.

Хочу нагадати про ще один принциповий момент. Мова йде про час призначення ханом