Читати книгу - "Фірман султана"

імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Звенигорі, що перед ними — сам візир Кара Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок — і…

Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: «Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!» А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.

Звенигора зупинився, приклав долоні до рота і голосно, щоб пересилити клекіт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бік, а потім у другий:

— Ойє, правовірні, уруси. обійшли нас! Хан Мюрад-Гірей, хай буде навіки прокляте його ім'я, ганебно відступив з поля бою! Ойє, вай, вай! Вірні сини падишаха, будемо стояти на смерть на цій землі сарматській, але ні на крок не відступимо! З нами аллахі

Дужий голос козака грімкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленіли у вирі смертельного бою. Страшні слова про відступ і втечу хана, про те, що уруси обійшли і ось-ось ударять з тилу, стократ повторені десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького війська. Хай не всі повірили їм, хай аги і паші скільки хочуть спростовують їх — діло зроблене! Ті слова, мов шашіль, підточать бойовий дух вояків, заповзуть холодним липким страхом у їхні серця, сколихнуть непохитні досі яничарські ряди.

— А тепер — уперед!

Звенигора наздогнав Кузьму й Іваника.

Вони повернули трохи ліворуч, де виднівся на тлі ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки воїнів. Попереду безладно відступали, здіймаючи галас, поріділі турецькі сотні. На горбі, коло шатра, кілька яничарів з почту візира, побачивши, як нестримно накочується на них вал стрільців і козаків, пронизливо закричали:

— Уруси!

Їхній крик сполошив візира та його варту. Аскери спішно сідали на коней.

— Ура-а! — раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. — Хлопці, хапайте Кара МустафуІ

Стрільці — а їх усе більше й більше вклинювалося в пролом — кинулися до шатра. Їм назустріч розверталися лавою кінні вершники. Гостро блиснули шаблі. Ще мить — і схили горба обагряться кров'ю.

Але почет і варта візира чомусь не прийняли бою. Чийсь різкий окрик змусив аскерів повернути коней назад і прикриваючи собою вершника в білому тюрбані, помчати геть.

Звенигора підбіг до шатра, рубонув шаблею по сосновій ворині, на вершечку якої теліпався кінський хвіст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блідо-голубому небі півколо, упав на землю. Іваник зірвав його з древка — запхнув собі за пояс.

— Ге-ге, було мало не спіймав візира за бороду, знаєш-маєш! Ото був би ірой, коли б привів його до гетьмана та сказав: «Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам візир турецький Мустафа! Уклінно дарую його тобі, вашмосць…» А гетьман задоволено мружить очі, відповідає: «Спасибі, ірой! Чим же нагородити тебе?» А я сказав би: «Чим ваша ласка зволить». Гетьман тоді: «Дам тобі сім пар волів». А я йому: «Навіщо мені сім пар волів? Я й з одною на своєму полі управляюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вірну службу залізного панцира й шолома». — «А для чого тобі?»-«Та як же, пане… То буде вірний захист від жінчиного макогона. Як тільки суне до мене, я панцира на себе, шолома — на голову, а тоді — лупцюй, клята, хоч сказисяі»

Стрільці зареготали. Найспритніші вже потрошили шатро візира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою.

На сході світало.

Страшний тривожний крик струсонув турецьке військо. Не бачачи бунчука над наметом візира, аскери повсюдно схитнулися, пойняті смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обійшли! Правда, що татари втекли! Загальне замішання охопило всіх.

Над бужинським полем клубочилися чорні дими. Іржали коні. Стогнали поранені. Линули протяжні переможні поклики — ура, слава!

Турки відступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше і швидше котилися степом на південь, до Тясмину, переслідувані переможцями. Військо падишаха знову, як і торік, пішло «по рятівному шляху відступу».

Це була перемога!

Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на одній нозі і, згрібши в обійми Іванка і Рожкова, міцно притиснув їх до своїх грудей.

— Перемога, браття! Перемога! Го-го-го-о!.. Тікають турки! Тікають, кляті!

Він озирнув весь виднокруг. Скільки сягав погляд, велетенські хвилі людей і коней швидко відкочувалися з придніпровських висот і зникали в ранковому голубуватому тумані. Вже зник з очей вершник у білому тюрбані — візир Кара Мустафа, зник його почет. За візиром намагалися не відстати паші зі своїми загонами.

Звенигора уявив, як серед тієї різномасної і різноликої орави завойовників тікають, якщо живі, Гамід і Сафар-бей, Свирид Многогрішний і кволий безталанний Юрась Хмельниченко… Зв'язані на життя і на смерть з усім військом візира, вони мчать разом з ним без оглядки у каламутну безвість… Арсенові байдужі зараз і Сафар-бей, і Многогрішний. Гамід! Ось із ким хотілося б йому зустрітися і схрестити шаблю! Бо й досі не прохолов у його серці пекельний гнів до жорстокого і підступного спахії. Та ба! Хіба знайдеш його серед цієї круговерті? Тепер, мабуть, навіки розійшлися їхні дороги, і доля ніколи не зведе їх на цій безмежній землі.

З задуми його вивів голос Іваника.

— Арсене, біжімо! Бачиш — турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!

І він перший прудко збіг з горба і, швидко перебираючи маленькими ніжками, помчав до покинутого ворогом табору.

ЖИЄМО, БРАТЕ!

1

Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зосталися позаду чигиринські руїни і политі кров'ю бужинські поля, попереду, в синьому мареві, тремтіла срібна стрічка Сули, широкі, трохи прижовклі луги і знайомий ліс під горою. Кінь почуває близький спочинок, пряде вухами й поривається вперед. Та Арсен притримує його. йому не хочеться від'їжджати далеко від воза, на якому лежить поранений Роман.

Кілька молодих козаків чвалом поскакали в хутір, і там уже, мабуть, знакють про їхнє прибуття — виглядають на вигоні.

Усі поспішають. Підстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Іваникові. Він уперше в житті так довго не був дома і скучив за дітьми та й, чого гріха таїти, за дружиною. У турецькому таборі він таки встиг нахапати різного добра: одягу, посуду, взуття, кілька шабель та ятаганів — і поспішав викласти все те перед Зінькою. їхав з гордовитим виглядом і всю дорогу розповідав односельцям, як він бив турків. Спочатку козаки насміхалися