Читати книгу - "Війна лайків"

лабораторіях, воюючи за свою країну в соцмережах. Під час конфлікту 2014 року один коледж хвалився 400 волонтерами, «операції» яких охоплювали 31 мову. З роками ці військові кімнати стали постійними складовими кампусів. «Ця війна не закінчується з останньою ракетою», – пояснив молодий ізраїльський активіст. В Інтернеті вона не закінчується взагалі.

До 2017-го ізраїльська хасбара вже мала свій перший додаток для смартфонів. Творці назвали його «Залізним куполом правди». Інтернет-реклама цього додатка показувала двох напівоголених дівчат, що наспівували чоловікові на вухо: «Ти розповіси всьому світові щиру правду про Ізраїль!» Додаток працював, залучаючи користувачів до різних онлайнових «завдань» та винагороджуючи їх балами і значками. В одному випадку додаток закликав писати позитивні повідомлення на Instagram-сторінці коміка Конана O’Брайєна під час його візиту до Ізраїлю. В іншому підказував «повідомляти» про зображення у Facebook, де ізраїльський прапор ліпили на таргана. Програма пропонувала погляд на майбутнє війни: організоване, але колективне, кероване, але розподілене.

Звісно, Ізраїль мав інший, більш прямий спосіб здобути переваги в онлайн-війні: поліцію та солдатів із плоті і крові. Коли палестинці активізували своє використання соцмереж, ізраїльські суди розширили визначення висловлювань, які вважалися підбурюванням до насильства. Поліцейські підрозділи контролювали соцмережі на предмет конкретних слів та повідомлень і вивчали підозрілих користувачів, перевіряючи, чи не підтримують ті якісь войовничі цілі відкрито. На окупованому Західному березі Йордану солдати СОІ у броньованих «Гамві» патрулювали навколо осель підозрілих «підбурювачів» соцмереж. Між 2011 та 2015 роками за пов’язані з соцмережами злочини заарештували понад 400 арабів. Їхню долю було легко передбачити. Ізраїльські військові суди виносили 99 % обвинувальних вироків.

Сьогодні битви між ізраїльтянами й палестинцями тривають як на окупованих територіях, так і онлайн. Однак це лише один очевидний фронт у світі війн. Акаунти в соцмережах усіх військових організацій, диппредставництв, світових лідерів, солдатів та цивільних перебувають в однакових цифрових умовах. Здебільшого вони доступні тій самій глобальній аудиторії, яка або використовує англійську як інтернет-мову, або покладається на дедалі досконаліші програми перекладу. І коли сторони вступають у конфлікт, їхні прихильники, критики та тролі всі кидаються у власні битви. Інакше кажучи, кожен твіт чи публічна заява – це новий фронт війни лайків, що чекає свого часу.

Часом іскра спалахує через банальну незгоду щодо цифр. Роздмухана пропагандою заява про втрати ворога – акт перебільшення, старий як сама війна, – привертає ще більше уваги, коли обидві сторони є у Twitter і можуть перевіряти факти одне одного. В Афганістані речник Талібану часто скаржився, що їхнім атакам не надто вірять. Такі обміни шпильками також призводять до химерних ситуацій. Наприклад, спостерігачів приголомшило, коли посеред суперечки щодо повітряних ударів стрічка Талібану раптом згадала коханку одного з командирів НАТО. Онлайн-консенсус полягав у тому, що Талібан (угруповання, яке вбиває жінок за вміння читати) «надто далеко зайшов».

Там, де межі фізичних битв менш чіткі, міграція конфліктів у царину Інтернету спантеличує не менше. Імед Ламлум, лівійський кореспондент агентства «Франс-Прес», у 2017-му описав, як розірвана війною країна розкололася на два конкурентні уряди, досвідчені в користуванні соцмережами. «Кожен уряд має власне інформагентство, – пояснював він. – Обидва мають назву Lana. Кожне публікує заяви свого уряду, а також усіляко намагається дискредитувати інший». Кожне з десятків лівійських збройних формувань має власний Facebook-акаунт, де йдеться про все: від переговорів про припинення вогню до вихвалянь та «оновлень», які майже неможливо перевірити. «Іноді я думаю, що ситуація в країні покращилася б, якби позбавити людей доступу до Інтернету, – писав Ламлум. – Тоді б люди менше поширювали порожні чутки».

Коли у кривавий конфлікт вступають дві держави зі схожими мовами та спільними кордонами, тоді виникає сюрреалістична мішанина публічних принижень і цифрових битв, що кояться чужими руками. Після вторгнення та окупації Росією східних районів України у 2014-му ці дві країни залишаються замкнені в нерозв’язаному конфлікті, що вже забрав десятки тисяч життів і щодня відлунює в українсько-, російсько-та англомовних соцмережах. Коли гомофілія та групова поляризація набрали обертів (війни мають властивість усе прискорювати), прихильники кожної сторони зібрали невичерпний перелік справжніх чи сфабрикованих злочинів, якими жбурляють одне в одного, немов ножами. Кожен публічний пост у Facebook, Twitter чи VK дає нові приводи для сварки та тролінгу. Наприклад, коли відомий командир підтримуваних Росією сепаратистів був убитий українцями з гранатомета, його похорон наживо транслювали у Facebook – що одразу виявили українські націоналісти. Живі трансляції розширили фізичне поле битви, де за перевагу боролись емоджі.

Суміш смертельно серйозного конфлікту та химерної цифрової легковажності відлунювала на найвищих рівнях міжнародної дипломатії. Якось офіційний російський Twitter-акаунт (@Russia) попередив: «Хто до нас із #санкціями прийде, від санкцій і загине». Повідомлення супроводжувало музичне відео в стилі хеві-метал, на якому росіяни вправляються з середньовічними мечами й обладунками. Відповідь від офіційного українського акаунта (@Ukraine) не забарилася: «Якби ви поважали міжнародне право, то уникли б санкцій і тепер відправляли би місії на Марс, а не бігали з палицями». По тому Україна підкреслила свою насмішку мемом – ґіфкою з двома персонажами із телесеріалу «Південний парк», що б’ють одне одного дровиняками. Росія відреагувала того самого дня іншим чином – обстрілом, що вбив українського солдата.

Хай чим є конфлікт: громадянською війною, що відлунює по всьому YouTube; суперечкою через ракетні випробування, кульмінацією якої є те, що один лідер твітить погрози іншому; Facebook-похвалянням між бандами чи просто інтернет-війною між знаменитостями, – усі ці конфлікти в соцмережах надзвичайно театральні. Там заохочують друзів та віднаджують ворогів, як це трапляється перед бійкою в барі. Там переконують інших здати назад, перш ніж завдати першого удару. Невдача означає послаблення та присоромлення, розчарування власних прихильників і посилення дій чужих.

Але існує й інший різновид інтернет-конфлікту – тонкий, часто невидимий. Він криється за лаштунками публічних суперечок. Ці приховані битви війни лайків не хочуть помічати, але вони можуть бути саме тим, що найбільше змінило сучасний світ.

Війна, якої не видно

Для запуску процесу «проросійського дрейфу» Криму та східноукраїнських територій слід заздалегідь створити події, що нададуть цьому процесу політичної легітимності й морального виправдання; а також допоможуть вибудувати PR-стратегію, котра акцентувала б вимушений, реактивний характер відповідних дій Росії та проросійськи налаштованих політичних еліт півдня і сходу України.

На початку 2014 року в Кремлі почав циркулювати політичний документ, що окреслював кроки, які має зробити Росія, якщо проросійського автократичного президента України Віктора Януковича усунуть від влади. Росія мала бути готова, закликав автор меморандуму, створити на місцях новий набір політичних умов, щоб маніпулювати «відцентровими прагненнями» етнічних росіян, підштовхуючи їх проголосити