Читати книгу - "Чорний альбатрос"

забудь загадати заповітне бажання.

Азар кивнув і посміхнувся на прощання. Він бажав знайти те, чого в нього ніколи не було: родину й люблячих батьків. Із цією думкою він ступнув у безвість.

Тієї самої миті у палаці султана народився довгоочікуваний хлопчик.

— Тепер ти, — звернулася Марика до Прошки.

— Ну, до зустрічі,— посміхнувся Прошка.

Він стис у кулаці ключ, який взяв у скарбниці. Тепер він зрозумів, що не помилився з вибором. Прошка твердо знав, чого хоче від життя. Із магією він покінчив назавжди. Один раз йому випала удача бути помічником принца Гліба, і він не збирався удруге втрачати своє щастя.

Марика залишилася одна. Вона здивувалася, як легко Азар і Прошка знайшли свої заповітні бажання. Вона ж хотіла занадто багато й нічого конкретно.

Дівчинка подивилася на обручку, яку взяла в скарбниці, і мрійливо зітхнула. Найбільше їй хотілося бути з Глібом. Але при цьому стати королевою? Оце вже ні, вибачайте. Палацові порядки й інтриги — це не для неї. Набагато більше Мариці подобалося кочове, табірне життя. Але хіба Гліб погодиться відректися від корони? Як не крути, вона не могла уявити, що він зробить її щасливою. Голуб щастя мав рацію, вона сама не знала, чого хоче. Утім, він же й підказав їй рішення. Напевно, існує такий момент, коли Гліб у неї закохається.

— Я хочу туди, де я буду кохати й буду коханою, — сказала Марика й ступнула в промінь світла.

Глава 25
Повернення

Завітавши літу на зміну, художниця осінь узялася за палітру й заходилася розфарбовувати парк. Вона додала в крони дерев жовті мазки, строкато розмалювала клумби з айстрами і з особливою любов'ю розфарбувала клени, додавши кожному листку свій відтінок. На тлі зеленої газонної трави він палахкотів, наче багаття. Біля лавки досі цвіли кучеряві троянди, а фонтан дзюрчав струмками води.

У цьому віддаленому куточку парку все було точнісінько, як тоді, коли Марика ще маленьким дівчиськом уперше зустріла Гліба. Усе це було так давно, неначе в іншому житті, але вона як зараз пам'ятала хлопчиська, що врятував її від переслідувачів. Він із першого погляду завоював її серце, не тому, що був гарний і навіть не тому, що подарував їй гребінь і приніс їжу. Просто він був не таким, як інші. Він виявив милосердя й не гребував спілкуватися з вуличною обідранкою, якою тоді була Марика.

Усі ці роки дівчинка зберігала йому вірність, що б не траплялося. Навіть те, що Гліб залицявся до інших дівчат, а до неї ставився, як до молодшої сестрички, не заважало їй любити його. А тепер Марика й зовсім не звертала уваги на його колишні романи, адже недарма вона повернулася сюди, у початок всіх початків. Це був знак згори.

І тут Марика побачила Гпіба. Він сидів навпочіпки спиною до неї й щось захоплено майстрував.

— Глібе! — радісно вигукнула Марика й кинулася до нього.

Юнак озирнувся. Марика застигла на півкроці. Це був зовсім не її обранець. Дівчинку ввела в оману світла шевелюра незнайомця. Юнак з цікавістю оглянув її з голови до ніг і здивовано запитав:

— Хто ти? І звідки узялася?

— Я думала, ти принц, — замість відповіді сказала Марика.

— Ти поплутала мене з принцом Глібом? — зрадів юнак. — Це мені лестить. Він же красунчик. Тільки принц сюди ніколи не заходить. Він більше любить килимові доріжки й парадні зали.

— Зовсім ні. Ми з ним познайомилися саме тут, — сказала Марика.

— Ну, заради такого гарненького дівчиська навіть принц може зробити виняток. Як тебе звуть?

— Марика.

— Марика? Дивне ім'я. Тобі воно личить.

— Чому?

— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто я завжди уявляв, що Марика повинна бути саме такою.

Дівчинка розсміялася.

— А тебе як звуть?

— Клим.

— Ну й ну! Я також Клима собі уявляла саме так, — пустотливо посміхнулася Марика.

— Ну, взагалі-то Клим — це не єдине ім'я. Різні люди називають мене по-різному. Батько — шалапутом або лобурякою. Мати — юним генієм або суцільною катастрофою, залежно від обставин. А дворецький — чумою в людській личині. Тут уже без варіантів.

— Гарненький список. Чим же ти заслужив ці прізвиська?

— Важко сказати. З одного боку, батько називає мене ледарем, а з іншого боку — каже, що краще б я взагалі нічого не робив.

— А що ти майструєш? — запитала Марика, підходячи ближче.

— Повітряного змія.

— Це заняття для дітей, — фиркнула дівчинка, оглядаючи лежачого на траві строкатого змія.

— Усі так кажуть. Але мені це потрібно, щоб зрозуміти, як він літає. Розумієш, я хочу зробити величезного змія, щоб на ньому могла полетіти людина. Але для цього потрібно все розрахувати. Скіс крила, якість матеріалу. Бачиш, ось тут я прив'язую вантаж, — Клим із захопленням став демонструвати Мариці конструкцію іграшки.

— А якщо вийде? Невже сам полетиш? — запитала Марика.

— А хто ж ще? Я вже й місцину підібрав. Гарний такий обрив. Під ним кущі, коли що, падати