Читати книгу - "Антирадянські історії"

Неосвічений тиран знав, як можна утримати території, — треба лише перемішати всі народи, унеможлививши претендування на історичні землі.

Так з’явився СРСР з центральноазійськими республіками замість Бухарського емірату та Хівінського ханства. Від України відрізали області, позбавивши її виходу до Кавказу, трохи відітнули від Грузії, небагато від Вірменії й Азербайджану. Таджицькій АРСР у складі Узбецької РСР із часом дозволили стати окремою радянською республікою, відділивши тюркомовне (узбецьке) від перськомовного (таджицького) населення. Насправді створили міну сповільненої дії, коли густонаселені перськомовні регіони опинилися у складі Узбекистану, а тюркомовні — на території Таджикистану. Як і південь Киргизстану, переважно узбецький. Сталін був жахливим алхіміком, тільки замість розчинів і каменів він використовував долі народів, вільно розпоряджаючись їхньою історією.

Сталін начаклував і зварив зілля, яким було зручно годувати радянську ідеологію, — всі люди начебто брати, тільки частина з них — нацмени. Якщо дотримувати кулінарних традицій, у це зілля витискали пекучі перчини — в кожній республіці писали свою історію, виходячи з принципів марксизму-лєнінізму і радянського інтернаціоналізму. Якщо скласти всі шкільні підручники радянського часу, видані в різних республіках, то виявиться, що кожен народ мав величезні переваги над сусідами, навіть якщо вони ще 200–300 років до цього жили дружно, самостійно вирішуючи конфлікти. Поки там не з’явилася російська армія.

З’ясувалося, що ініціювати міжнаціональний конфлікт дуже просто — треба використовувати пропаганду для вільної інтерпретації історії, штучно виокремити перевагу одного народу та принизити інший, ненав’язливо «нагадати», що один народ «давніший» за інший і колись багато століть тому один із народів «втратив» тепер зайняту іншим народом землю. Для Карабаху значну роль зіграли події 1915 року в Туреччині, і тому відтоді пропагандисти у Вірменії називають азербайджанців «східними турками». У відповідь вони отримують твердження, що Ерівань до середини XIX століття був населений переважно азербайджанцями. Така сама історія трапилася у взаєминах абхазів і осетинів із грузинами.

Насправді, спроб створити сепаратистські конфлікти було чимало. У Центральній Азії в 1990 році стався кривавий конфлікт між узбеками і киргизами, які століттями жили разом. У 2010 році було повторення — практично у всіх південних областях Південного Киргизстану. В 1989 році у Ферганській області були зіткнення між узбеками й турками-месхетинцями. Восени 1992 року стався конфлікт між осетинами й інгушами. Це тільки ті конфлікти, які добре відомі. До цього списку треба додати організовані владою напади російськомовних мешканців Криму на кримських татар. Або підтримуваний Кремлем конфлікт між русинами й українцями у Закарпатті, що не отримав розвитку, або вимога угорської автономії, там само.

Найневизначеніше запитання до Кремля більше схоже на риторичне питання в безодню — навіщо? Навіщо ви продовжуєте нацьковувати людей одне на одного, використовуючи національні чи релігійні особливості та старі суперечки? Який сенс? Який результат ваших інтриг? Що ви обіцяєте і що виконуєте? І чи виконуєте ви хоча б що-небудь? Рано чи пізно люди розчаровуються в очікуванні відповідей і виїжджають із тих територій, що їх Кремль підбурював до сепаратизму й обіцяв перетворити не лише в «незалежні», а й процвітаючі. Чому абхазів, які виїхали з «незалежної» Абхазії, більше, ніж представників інших національностей? Чому в Цхінвалі залишилися лише літні люди й діти? Скільки жителів Придністров’я потайки від «влади» Тирасполя їдуть до Кишинева, щоб отримати паспорт громадянина Молдови, пільги, привілеї і можливість виїхати на заробітки до Європи, а не до Росії? Чому Карабах перетворився на «чорну діру», яку не визнає навіть Вірменія?

Можна припустити, що наприкінці існування СРСР і в перші роки його скону кремлівські політики використовували ностальгійні мотиви — «ми раніше добре жили», «СРСР — оплот миру в усьому світі», «всі мали роботу», «безкоштовна освіта і медицина». Зібрати тих, хто ностальгує, виявилося простіше простого: «Ось, грузини не хочуть в СРСР, а абхази — хочуть». Цхінвальська і владикавказька пропаганда вигадала довгий перелік «геноцидів», від яких «страждали» осетини останні століття (?!). У Карабаху зіграв свою роль турецький чинник і «добра рука» Москви, якій треба було щось зробити, щоб зберегти контроль над каспійською нафтою. У Придністров’ї — «румунський чинник» і та сама ностальгія. У сучасному Криму — роздутий російською пропагандою страх перед «бандерівцями» і НАТО, бажання повернутися в якусь подобу СРСР.

Що сепаратистські території отримали натомість, піддавшись на спокуси Кремля? Нічого, крім постійних проблем. З усіх територій абсолютно ніким не визнаними є Придністров’я та Карабах. Навіть країнами, які формально вважаються окупантами, — Росією та Вірменією. До серпня 2008 року такими були Абхазія та «Південна Осетія», після війни ці регіони визнали Росія, Венесуела, Нікарагуа й одна карликова острівна держава в Тихому океані — Науру. Раніше у списку тих, хто визнав, були Вануату і Тувалу, але після скандалів, пов’язаних із купівлею (в буквальному розумінні) визнання Росією, ці держави відкликали свої декларації. У Криму особлива доля — він мав бути у складі міфічної Новоросії, створеної божевільними кремлівськими політтехнологами. Проте очікування виявилося надмірним, і Крим став анексованим анклавом, що його ніхто не визнає.

Визнання по-російски — це така гра, розрахована радше на недоумкуватість мешканців сепаратистських регіонів, ніж на реальний правовий статус. У Кремлі чудово розуміють, що взаємовизнання Абхазією Придністров’я або ХАМАСом і Гізбаллою — «Південної Осетії» ні до чого не приведуть, ні до визнаного правового статусу, ні до розвитку економіки. Це так само, як батьки періодично купують морозиво вередливій дитині, — так Кремль купує визнання одних невизнаних іншими невизнаними.

Найсумніше у всій цій пострадянській історії — глухий кут, етичний, моральний, політичний, ідеологічний, економічний. Мій приятель Ґела, уродженець Гальського району окупованої Абхазії, розповів, що таке «економіка» сухумського режиму: «Минуло двадцять із гаком років після інспірованого переважно ззовні конфлікту в Абхазії. Абхазію визнала Росія і ще дехто. Є прапор, напевно гімн, структури управління… Економіка, основа основ будь-якої держави, нічого від «незалежності» не отримала. Бюджет у графі доходів на дві третини залежить від примхи іншої держави (Росії. — Авт.), решта як назбирають. До 90-х років економіку Абхазії переважно складали сільське господарство і туризм. Зараз виробництво чаю, одну з головних статей експорту в минулому, знищено ущент. Усі чайні фабрики розібрано на металобрухт. Багато підприємств, що переробляли сільськогосподарську продукцію, спіткала та сама доля. Туризм розрахований переважно на малобюджетного гостя й переважно з Росії Але він через високі ціни за неадекватного сервісу і через проблеми із криміналом також на ладан дихає. Абхазія в літній період насилу