Читати книгу - "Промінь"

в казані. Марго обдурила його, як дитину. Обвела круг пальця.

— Так! — відгукнулася вона тепер з тріумфом. — Я вам брехала, бо люблю й рятую Ігоря! А на вас мені плювати!

— Чекай, — Славік, який досі вражено кліпав, раптом витріщив очі. — То вона… то я… ви сказали, я її зґвалтував! Ви мені не вірили, так?! А цій суці повірили! Ану йди сюди!

І з розгону він врізався в барикаду, як молодий носоріг.

Полетіли друзки. З диким гуркотом захиталася шафа, її задня стінка з товстої фанери прогнулася й тріснула. Славік, розбігшись, налетів на барикаду ще раз. Бульдозер, що зносить бетонний будинок, позаздрив би цьому хлопцеві. Чавунна баба на тросі, що ламає цегельні стіни, обридалась би від заздрощів.

— Славік! — Еллі кинулася до нього, намагаючись зупинити, але простіше було б утримати руками маневровий тепловоз. — Не хвилюйся! Усе гаразд… Не треба, стій!

Пластир злетів зі Славікової голови разом із сіточкою, яка його утримувала. У шматку фанери, який ще недавно був задньою стінкою шафи, з’явилася дірка, в ній промайнуло біле від жаху лице Марго. Славік розбив кулаки, з’явилася кров, заплямувала світлий килим на підлозі.

— Славік, ми тобі завжди вірили! — безнадійно кричала Еллі. — Тобі, а не їй… Стій!

Задня стінка шафи розвалилася на три частини. Славік, бачачи результат своїх зусиль, зупинився, щоб відхекатися. По скроні в нього тік струмок крові: розсічена шкіра на голові знову розійшлася.

— Славіку, — заговорила єлейним голосом Еллі. — Ти весь у крові. Ходімо, я заклею, дам тобі таблетку, хочеш, заварю ромашки? Зараз ніч, треба спати, завтра розберемося, ходімо, ходімо…

Вона говорила з ним, як з трирічним солодким малюком, і тільки очі видавали жах. Славік слухав секунду, другу, потім струснув головою й знову пішов на штурм лігвища Марго. Коли, вхопившись за краї фанерної діри, він намагався розширити її тим рухом, яким Самсон розриває пащу левові, — зсередини хлюпнув окріп.

Славік завив і відсахнувся, схопившись за лице. Він метався по коридору, нічого не бачачи, натикаючись на стіни, і матюкався так, що Денисові стало моторошно: він не міг уявити, що зараз Славік зробить з Марго, а в нього ж кулак завбільшки як її голова.

— Покажи! — Еллі увивалася навколо Славіка, намагаючись зрозуміти масштаб нещастя. — Покажи, що там, в очі потрапило?!

— Уб’ю! — верещав Славік.

— Йди за мною… я знаю, де спрей від опіків… ходімо скоріше, треба швидко… Потім вернемося, ніхто ніде не дінеться, ходімо-ходімо…

Напівсліпий Славік зненацька скорився, пішов за її голосом, немов пацюк за флейтою, затуляючи лице рукою. Умовляння Еллі й Славікові матюки стихли наприкінці коридору.

Денис здалеку подивився в дірку, пробиту Славіком у барикаді. Ближче підходити не став — не хотів одержати свою порцію окропу. Зсередини, з кімнати, тхнуло потом, тютюновим димом і страхом.

— Ти тут? — запитала Марго. — Підходь, я тебе ошпарю.

— Марго. Я не знаю Ігоря, може, він чудовий хлопець… Але він, вважай, мертвий.

— Ні, це ти мертвий, шмаркач. А Ігор житиме. Тримай на повідку свого чорного кретина, або я його все-таки вб’ю.

— Завтра я скасую твій вплив, — сказав Денис. — У Адамовій моделі знайдуть помилку.

— Пізно, — тепер у її голосі була зловтіха. — Їхній світ уже змінився. Нової Землі в ньому не було й немає. Щоб вона з’явилася, треба міняти фундаментальні закони фізики, а це заборонений вплив, ля-ля-ля!

Денису захотілося стиснути пальці на її горлі й тримати, поки не обм’якне. Він сам себе злякався: раніше він ніколи не прагнув нікого вбити.

— Тебе обдурили, — сказав він жорстко. — Ігор умре. Ніякі експериментальні ліки при його діагнозі не дають гарантій.

— Дають, — вона тихо засміялася. — І не обдурили… Вони не обманюють, це є серед умов експерименту. Я переможець, виконала завдання, а вилікувати Ігоря вони можуть запросто, вони все можуть…

— Хто — «вони»?

— Ти що, не зрозумів?

— Міжурядова таємна служба?

— Дурень… Ні. Вони не люди.

— Прибульці? Елієни? Жукоподібні?

— Якщо тобі не сказали, то тобі й не треба знати.

— А тобі, виходить, сказали?

— …але ти здогадаєшся, якщо подумаєш. Вони можуть усе. Їм нічого не варто вернути тебе додому, але вони не вернуть. Чистота мотивації. Умови експерименту. Ти ніколи не побачиш своїх рідних… мені плювати. Усе одно, що буде з тобою, з Еллі, з цим ідіотом… і зі мною. Але Ігор житиме.

Усередині, у кімнаті, почулися кроки. Грюкнула шухляда. Денис про всяк випадок відступив…

У дірку, пробиту Славіком, вивалилася коробка зі щільного ламінованого картону. Настільна гра: «Чотири кулі». Впала на килимове покриття під дверима, заляпана кров’ю.

* * *

Славік притискав до лиця серветку, просочену маззю від опіків. Еллі поставила на стойку дві чашки кави:

— Беріть, кому треба.

Одну чашку взяла собі, сіла за столик, втомлено приплющила очі:

— Нічого вона не знає, бреше. Зі мною розмовляли точно не прибульці, не інопланетяни, а звичайні чиновники з державного китайського університету…

Денис узяв зі стойки другу чашку. Сів за окремий стіл. Відкрив кришку картонної коробки: всередині було ігрове поле — круглий лабіринт-спіраль. І в чотирьох лунках чотири кулі, масивні, з металевою серцевиною: червона, синя, жовта й чорна.

— Як би я прагнула відмотати назад, — бурмотала Еллі. — Не вплутуватися, не погоджуватися. Я думала, пройду через експеримент… стану собою, верну… зберу себе заново. Замість цього… розтанула, розвалилася. Загрузла, забрьохалась по вуха в лайні…

Денис узяв з дна коробки тонкий паперовий аркуш, розгорнув, примружився: несподівано багато дрібного тексту.

— Хочеш зіграти? — похмуро запитала Еллі.

— «Чотири кулі, — почав читати Денис, — прадавня марокканська гра, що символізує боротьбу чотирьох моральних засад у боротьбі за світову гармонію… На початку гри кулі виставляються на вихідні позиції, позначені сторонами світу, причому чорна куля завжди одержує фору…»