Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

До слова, західні історики ракетної техніки “піонерами” космосу вважають саме німців, віддаючи належне події, що сталася 17 лютого 1943 року. Варто зазначити, що на таку саму висоту (190 км) той самий фон Браун, який після війни потрапив до США, запустив пізніше і перших двох американських астронавтів — А. Шепарда 5 травня 1961 року та В. Ґріссома 21 липня 1961 року.

У 1944 році завдяки розвідувальним даним англійців, які сильно потерпали від ракетних обстрілів, частини Фау-2 знайшли партизани в Польщі і їх стали ретельно вивчати радянські інженери М. Тіхонравов і Ю. Побєдоносцев. Одразу ж після закінчення війни зразки Фау-2, двигунів, документація, технологічне оснащення з німецького ракетного полігону в Пенемюнде, захопленого радянськими військами, були доставлені в Радянський Союз.

У серпні 1946 року в підмосковному Калінінґраді (тепер — Корольов) заснували “мозковий центр” радянського ракетного проекту на чолі з С. Корольовим — НДІ-88, в якому на основі Фау-2 була створена перша радянська ракета Р-1.

Перший запуск Р-1 (точніше, її прототипу) відбувся 18 жовтня 1947 року. Він був визнаний умовно успішним, оскільки ракета, пролетівши 206 км, відхилилася від цілі на 30 км. Надалі максимальне відхилення було доведено до півтора кілометрів. Регулярні запуски почалися на початку 1948 року. Вони дали більш прийнятні результати, в зв’язку з чим за постановою радянського уряду НДІ-88 приступив до проектування Р-1. До середини 1948 року було виготовлено 20 ракет, а в 1949 році державні випробування успішно пройшла друга серія Р-1.

25 листопада 1950 року перша радянська балістична ракета Р-1 була взята на озброєння і поступила в ракетні частини, що дислокувалися в Капустиному Яру. В її розробці взяли участь загалом 13 науково-дослідних інститутів і 35 номерних секретних заводів. У створенні ракети Р-1 і наступних її модифікацій безпосередню участь брали також німецькі інженери, захоплені радянськими військами в Пенемюнде і вивезені в Радянський Союз.

15 листопада 1988 року в Радянському Союзі з космодрому Байконур був запущений космічний корабель багаторазового використання “Буран”. І, природно, ця подія відразу ж була проголошена видатним досягненням радянської космонавтики.

Однак “Буран” розробляли під впливом американських зразків, легендарних “космічних човників”. Кораблі багаторазового використання “Спейс-Шаттл” (спочатку їх було побудовано чотири) проектували в рамках програми NASA “Космічна транспортна система”, і перший човник уперше стартував 12 квітня 1981 року — до 20-річчя польоту Ю. Ґаґаріна. Саме цю дату і треба вважати відправною точкою радянського “Бурана”.

Американський спейс-шаттл та радянський “Буран”

Шаттл був дітищем холодної війни, точніше — амбітної програми “Стратегічна оборонна ініціатива” (СОІ), завданням якої було створення системи протидії радянським міжконтинентальним ракетам. Колосальний розмах проекту СОІ призвів до того, що його охрестили “зоряними війнами”.

Розробка шаттла не залишилася непоміченою і в СРСР. У мізках радянських воєначальників багаторазовий корабель постав чимось на кшталт суперзброї, здатної завдати ядерного удару з космічних глибин, хоча насправді корабель створювали лише для доставки на орбіту елементів системи протиракетної оборони. Ідея використовувати шаттл як орбітальний ракетоносець справді була, проте американці відмовилися від неї ще до першого запуску корабля.

У СРСР побоювалися, що шаттли можуть бути використані для викрадення радянських космічних апаратів. Побоювання були безпідставні: шаттл справді мав на борту великого маніпулятора, а вантажний відсік легко вміщував навіть великі космічні супутники. Проте в плани американців викрадення радянських супутників, очевидно, не входило через саму безглуздість ідеї. Як можна було б пояснити подібні дії міжнародному співтовариству?

Проте в Радянському Союзі почали замислюватися над альтернативою заокеанського винаходу. Радянський корабель мав слугувати і мирним цілям: його могли використовувати для проведення наукових робіт, доставки вантажів на орбіту та їх повернення на Землю. Однак головним призначенням “Бурана” було виконання військових завдань. Його бачили головним елементом космічної бойової системи, розрахованої як на протидію можливій агресії з боку США, так і на нанесення контрударів.

У середині 1980-х років в СРСР були розроблені бойові орбітальні апарати “Скіф” і “Каскад”. Виведення їх на орбіту розглядалося як одне з головних завдань космічної програми по “Бурану”. Бойові системи мали знищувати балістичні ракети і військові космічні апарати США лазерною або ракетною зброєю. Для знищення ж цілей на Землі планували використовувати орбітальні головні частини міжконтинентальної балістичної ракети розробки КБ “Південне”, які б розміщувалися на борту “Бурана”. Бойовий блок мав термоядерний заряд потужністю 5 мегатонн. Усього “Буран” міг узяти на борт до п’ятнадцяти таких блоків.

Існували й амбітніші проекти. Так, до прикладу, розглядався варіант будівництва космічної станції, бойовими блоками якої були б модулі корабля “Буран”. Кожен такий модуль ніс у вантажному відсіку знешкоджувальні елементи, і в разі війни вони мали звалитися на голову супротивника. Знешкоджувальні елементи являли собою носії ядерної зброї, що їх розміщували на так званих револьверних установках усередині вантажного відсіку. Модуль “Бурана” міг умістити до чотирьох таких установок, кожна з яких несла до п’яти знешкоджувальних елементів. На момент першого запуску корабля всі ці бойові елементи перебували на стадії розробки.

Проте за наявності всіх цих планів до часу першого польоту корабля у радянських конструкторів не існувало якогось чіткого розуміння його бойових завдань. Не було єдності й у керівників країни, серед яких були як прибічники, так і затяті противники створення “Бурана”. Однак провідний розробник