Читати книгу - "Чорний Загін"

Ми дійшли до місця привалу незадовго до того, як опустилася ніч. Нарешті порядна місцевість! Справжні дерева. Гомонить струмок. Ті, в кого ще залишилися сили почали окопуватися або куховарити.

Решта попадала, хто де стояв. Капітан нікого не підганяв. В цю мить сама можливість відпочити була найкращими ліками.

Я спав без задніх ніг.

Ще треті півні не співали, як Одноокий розбудив мене.

-- Час братися до роботи, -- сказав він. – Капітан наказав розгорнути польовий госпіталь.

Він скривив обличчя. Воно і в кращі часи виглядає, як сушена сливка.

-- З Чарів до нас йде допомога.

Я застогнав, вилаявся і встав. Всі м’язи в мене задерев’яніли. Боліла кожна кістка.

-- Наступного разу, як будемо в якійсь цивілізованій місцевості, де є шинки, нагадай мені, щоб я випив за вічний мир, -- пробурмотів я. – Мені пора на пенсію, Одноокий.

-- Всім нам пора. Але ти Літописець, Док. Ти постійно тикаєш нас носом в традиції. Сам чудово розумієш, що поки в нас цей контракт, Загін можна залишити тільки двома способами – мертвим або вперед ногами. Закинь якусь хавку в свою бридку пику і до роботи. В мене є важливіші справи, ніж бавитися в медсестру.

-- Які ми веселі з самого ранку.

-- Угу, як слон після бані.

Він бубонів весь час, поки я приводив себе у який-такий порядок.

В таборі прокидалося життя. Хлопці снідали й змивали з себе пустелю. Вони проклинали все, нарікали й скиглили. Деякі навіть розмовляли поміж собою. Потрохи все верталося до норми.

Сержанти й офіцери оглядали рельєф місцевості в пошуках найкращих точок для опорних пунктів. Отже, саме тут Поневолені вирішили захищатися.

Хороше місце. Це була та частина перевалу, якій Сходи завдячували свою назву -- понад триста п’ятдесяти метровий підйом, що навис над лабіринтом каньйонів. Стара дорога вилася серпантином поміж горами так, що на відстані виглядала немов гігантські кривобокі сходи.

Ми з Однооким відібрали десяток чоловік і почали переносити ранених у тихий гай, високо над майбутнім полем бою. Понад годину ми зручно влаштовували їх і готували місце для подальших операцій.

-- Що це? – раптом запитав Одноокий.

Я прислухався. Гул приготувань затих.

-- Щось відбувається, -- сказав я.

-- Ти – геній, -- відповів він. – Мабуть, допомога з Чарів.

-- Ходімо, поглянемо, -- я поплентався з гаю вниз, в напрямку штаб-квартири Капітана. Я зауважив новоприбулих, як тільки дерева залишилися позаду.

На око їх було біля тисячі, половина солдати з особистої гвардії Леді в яскравих одностроях, решта, судячи з всього – погоничі. Причому вид валки возів і худоби значно більше тішив моє око.

-- Сьогодні гуляємо, -- гукнув я до Одноокого, який йшов позаду. Він оглянув вози й посміхнувся. Щира посмішка на його обличчі, ледь не така ж рідкість, як зуби курки. Безперечно, про неї варто згадати в Літописі.

З батальйоном гвардії прибув Поневолений на ім’я Шибеник. Він був неймовірно високий і худий. Голова була скручена на один бік. На розпухлій шиї – багряний слід від петлі. Обличчя роздулося і застигло, як у всіх повішаних. Гадаю, він розмовляв зі значними труднощами.

Після Ловця Душ, Кульгавого, Перевертня і Шепіт, це вже п’ятий Поневолений, якого я бачив у своєму житті. Ми не перетиналися з Нічним Жахом в Паничах, і не дивлячись на її близькість, я досі не бачив Буревісницю. Шибеник відрізнявся від них. Інші переважно носили щось, щоб приховати голову і обличчя. За винятком Шепіт, вони віками лежали в землі. Час проведений в могилі, не пішов їм на користь.

Ловець Душ і Перевертень прийшли привітатися з Шибеником. Капітан стояв поблизу, спиною до них, і слухав командира гвардії Леді. Я наблизився бочком, намагаючись підслухати.

Гвардієць був невдоволений тим, що поступав у розпорядження Капітана. Нікому з регулярних військ не хотілося виконувати накази якогось найманця, який щойно прибув з-за моря.

Я підійшов до Поневолених. Виявилося, що я не розумію жодного слова з їхньої розмови. Вони говорили на ТеллеКурре, мові, що зникла після падіння Домінації.

Чиясь рука легенько торкнулася моєї. Здригнувшись, я поглянув вниз у карі очі Сонечка, якої я вже давно не бачив. Вона швидко жестикулювала пальцями. Я вже почав вивчати мову знаків. Вона хотіла щось показати мені.

Вона відвела мене до намету Ворона, який знаходився недалеко від Капітанського. Порилася всередині й повернулася з дерев’яною лялькою, вирізьбленою вміло і з великою любов’ю. Важко навіть уявити, скільки часу Ворон присвятив їй. Важко навіть уявити, звідки в нього стільки вільного часу.

Сонечко почала жестикулювати повільніше, щоб мені було простіше зрозуміти її. Я ще не володів мовою вільно. Вона сказала, що це Ворон зробив ляльку, як я і гадав, і що зараз він шив для неї вбрання. Їй здавалося, що в неї в руках безцінний скарб. Пригадавши село, в якому ми її знайшли, я не сумнівався, що в неї ніколи не було кращої забавки.

Красномовний факт про Ворона, який виглядав таким озлобленим, холодним і мовчазним, а ножем користувався, як здавалося, тільки з лихою метою.

Я порозмовляв з Сонечком кілька хвилин. Я був зачарований її щирістю. Вона становила приємний контраст у світі повному хитрих, брехливих, непередбачуваних і підступних людей.

Чиясь рука стиснула мені плече, чи то гнівно, чи то по-дружньому.

-- Док, тебе шукає Капітан.

Темні очі Ворона блистіли немов обсидіан у світлі місяця. Він вдавав, що лялька невидима. Я зрозумів, що він воліє, щоб його вважали за крутого.

-- Гаразд, -- сказав я і попрощався мовою жестів. Мені подобалося вчитися у Сонечка, а їй подобалося вчити мене. Гадаю, це придавало їй почуття власної вартості. Капітан розмірковував, чи не змусити всіх вивчити її