Читати книгу - "Донор для небіжчика"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Майстер замовк, дивлячись на учнів із виглядом людини, якій пощастило відколоти для себе шматочок від неприступної скелі Істини.
— Карлик… — нерішуче мовив Задума.
— Ніщо… — коротко кинув Веселун.
— Саме так, — погодився Майстер. — Навіть менше… ніж ніщо. Набагато менше.
— І як? Допомагає? — запитав Веселун. — Щодо проблем, я маю на увазі.
Старий художник із нерозумінням глянув на лукаву посмішку учня, застебнув «блискавку» куртки під самий верх і раптом розсміявся сам:
— Якщо чесно, не завжди… а останнім часом — геть рідко. Частіше — просто допомагає переключитися.
Веселун повернув обличчя до вогнів нічного міста, наче даючи зрозуміти, що тема занепадництва духу вичерпана, і Стовпам Світобудови нічого не загрожує.
— То ми будемо дивитися на місто чи ні?
— Звичайно… — відповів Майстер, продовжуючи посміхатися. Вони зустрічалися часто, і Веселун подобався йому з кожним разом дедалі більше. З хлопця щось може й вийти… Навіть якщо він кине живопис.
— Звичайно, будемо…
Задума ледь чутно пробурмотів щось нерозбірливе; схоже, ідея дивитися на місто його зовсім не надихала.
Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.
Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.
— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?
— Інакшим… — відгукнувся художник.
Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.
— Інакшим… Але не варто про це говорити.
Щось у голосі Майстра змусило Веселуна пошкодувати про свої слова.
Вони помовчали ще якийсь час, дивлячись на місто, що засинає, поступово занурюючись у морок, повільно підкоряючись владі ночі й віддаючись у її безтілесні обійми. Тут це відчувалося особливо гостро.
— Що ж, друзі мої, — сказав старий художник, повертаючись до учнів. — Вже пізно, пора… З кого почнемо? Може, з тебе? — з прихованим сумнівом і водночас із якоюсь батьківською надією він глянув на Задуму.
Той неохоче кивнув. Він би взагалі не відкривав рота — висловлюючись, він завжди почувався незатишно. Здавалося, що всі думки кудись щезали, як дрібні гроші, коли вони найбільш потрібні.
От, приміром, Веселун… Як казав Майстер: «Незважаючи на невиліковну косоокість у зображенні перспективи, він усе-таки вміє бачити». Веселуну завжди вдавалося викликати схвальну усмішку старого. Йому вдавалося сказати саме те, що художник хотів почути. Задума не розумів, чого саме від нього хочуть і це його дратувало. Він без особливих труднощів міг відтворити з точністю до деталей (навіть по пам’яті) будь-який пейзаж чи натюрморт, який бачив хоча б мигцем — причому набагато реалістичніше (майже фотографічно) — і краще володів пензлем, ніж інші, зокрема й Веселун. Тоді чому ж старий…
— Ну… — Задума зітхнув, як людина, свідомо переконана, що перед нею поставлена непосильна задача (і до всього, ще й зовсім безглузда, на її погляд). — Будинки… Вулиці… Ліхтарі… Я не розумію! — розлютився юнак. — Чорт!.. Ну для чого це все? Хіба не важливіше точно передавати те, що існує реально? Те, що може побачити кожний, те, що є! Для чого потрібні всі ці викрутаси? Чому я повинен щось вигадувати?!
В очах художника зблиснула безнадія, але він зумів сховати цей погляд, відвернувшись у бік нічного міста.
— Не вигадуй… дивись… Чи ти думаєш, що живопис помер іще сто років тому, коли з’явилася фотографія?
Замислений промовчав.
— Ні, не помер, — тихо мовив старий. — І цього ніколи не трапиться, поки існує світ, людство… і люди, поодинокі люди, здатні робити видимою для кожного приховану суть речей. Це творять, зокрема, художники. Я сподіваюся, ти розумієш, що я хотів сказати, або колись зрозумієш… Ну що ж, давай залишимо поки це… — він повернувся до Веселуна. — Може, тобі вдасться…
— Я бачу величезний печерний острів. Він населений маленькими метушливими істотами, що його побудували. Зараз, із приходом ночі, вони розбіглися, щоб сховатися в багаторівневих печерах правильної геометричної форми. Кожний у своїй власній дірці. Там вони почуваються затишно й безпечно…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донор для небіжчика», після закриття браузера.