Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

господарем і рушив до Єршалаїма. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Біда сталася. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.

Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж шерегу охоронців серед юрби цікавих, намагаючись якось непомітно подати вістку Ієшуа хоч би про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі й що він молиться, аби смерть спостигла Ієшуа якнайшвидше. Але той, дивлячись удалечінь, туди, куди його везли, певно, Левія не бачив.

І ось, коли процесія пройшла з півверсти по дорозі, Матвієві, якого штурхали в юрбі біля самого кордону вояків, сяйнула проста й геніальна думка, і відразу, через свою запальність, він почав клясти себе за те, що вона не прийшла до нього раніше. Вояки не йшли щільною лавою. Між ними були проміжки. Можна було зловчитися, точно вивірити рухи і, зігнувшись, проскочити між двома легіонерами, дохопитися воза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа буде вибавлений від мук.

Однієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, гукнувши йому: "Ієшуа! Я вивільняю тебе і відходжу разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень!"

А якби Господь сподобив ще однією вільною миттю, можна було б устигнути заколотись і самому, вибавившись від смерті на стовпі. Втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податків. Йому було байдуже, як гинути. Він прагнув одного, аби Ієшуа, який не заподіяв нікому в житті анінайменшого лиха, не зазнав би катувань.

Замір був дуже добрий, але справа полягала в тому, що в Левія не було з собою ножа. Не було в нього і жодної монети грошей.

Лютуючи на самого себе, Левій виборсався з юрби і побіг назад у город. У розпашілій голові його билася лише одна гарячкова думка про те, як зараз же, у будь-який спосіб дістати в городі ножа й встигнути наздогнати процесію.

Він добіг до городської брами, вихляючи в штовхітні караванів, які втягувалися в город, і побачив ліворуч розчинені двері крамнички, де продавали хліб. Важко сапаючи після бігу по розпеченій дорозі, Левій опанував себе, дуже поважно зайшов у крамничку, привітав господиню, що стояла за прилавком, попросив її зняти з полиці горішній коровай, який сподобався йому чомусь більше від інших, і, коли та обернулася, мовчки й швидко схопив з прилавка те, чого кращого й бути не може, — вигостреного, як бритва, довгого хлібного ножа, і відразу кинувся з крамнички геть.

За кілька хвилин він знову був на Яффській дорозі. Але процесії вже не було видно. Він побіг. Час від часу йому доводилося падати просто в порох і лежати нерушно, щоб відсапатись. І так він лежав, вражаючи верхівців на мулах і піших людей, які прямували до Єршалаїма. Він лежав, слухаючи, як стугонить його серце не лише в грудях, але й у голові та у вухах. Відхекавшись трохи, він схоплювався на ноги і знову пускався бігти, але все повільніше й повільніше. Коли він нарешті вдалині побачив за курявою довгу процесію, та вже була біля підніжжя пагорба.

— О Боже... — простогнав Левій, збагнувши, що він спізнюється.

І він запізнився.

Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягли найбільшої сили, і він знавіснів. Уставши з каменя, він швиргонув на землю марно, як він тепер гадав, украденого ножа, розчавив ногою посудину, позбавивши себе води, скинув з голови кефі, вчепився у своє негусте волосся і почав клясти себе.

Він проклинав себе, викрикуючи безглузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір, які привели на світ глупака.

Бачачи, що прокльони й лайка нічого не дають і ніщо від цього на осонні не міняється, він стис сухі кулаки, заплющившись, здійняв їх до неба, до сонця, яке сповзало все нижче, подовжуючи тіні й відходячи, щоб упасти в Середземне море, і зажадав у Бога негайного чуда. Він вимагав, щоби Бог ту ж мить послав Ієшуа смерть.

Розтуливши очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не перемінилося, хіба що сліпучі плями на грудях кентуріона погасли. Сонце било промінням у спини стратників, обернутих обличчями до Єршалаїма. Тоді Левій заволав:

— Проклинаю тебе, Боже!

Хрипким голосом він кричав про те, що впевнивсь у несправедливості Бога і більше йому не віритиме.

— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухим, ти почув би мене і вбив його відразу ж!

Замружившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищить його самого. Такого не сталося, і, не розтуляючи повік, Левій продовжував вигукувати дошкульні й образливі для неба слова. Він кричав про свою цілковиту зневіру і про те, що є інші боги та інші релігії. Так, інший бог не припустив би, ніколи не припустив би, щоб таку людину, як Ієшуа, було палено сонцем на стовпі.

— Я помилявся! — волав зовсім охриплий Левій. — Ти бог зла! Чи твої очі густо застелено димом кадильниць храму, а вуха твої перестали будь-що чути, окрім гуку священицьких сурм? Ти не всемогутній Бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їх патрон і душа!

Тут щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві, і щось зашелестіло в нього під ногами. Війнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все у світі, чи то від його прокльонів, чи то від чого іншого, перемінилося. Сонце щезло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом від заходу підіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне