Читати книгу - "Темна матерія"

точці в недалекому минулому, і десь існують неподалік од наших. Там, де ми існуємо, чи існували в якійсь точці. Я не знаю, як далеко назад вони розгалужуються, але підозрюю, що працює якась форма вибірковості. Це просто моя робоча гіпотеза.

— Але ми все ще говоримо про безкінечну кількість світів, правда?

— Так, авжеж.

Я беру її зап’ястя і натискаю кнопку підсвітки на її годиннику.

Крихітний квадратик зеленого світла показує...

84:50.

84:51.

Я кажу:

— Через п’ять хвилин препарат перестане діяти. Здається, саме час.

Я підходжу до наступних дверей, віддаю Аманді ліхтар і беруся за ручку.

Натискаю і відчиняю двері на три сантиметри.

Я бачу бетонну підлогу.

Шість сантиметрів.

Знайоме вікно прямо попереду.

Десять.

Аманда каже:

— Це — ангар.

— Що ти хочеш робити?

Вона проштовхується повз мене й виходить із куба.

Я йду за нею. Зверху на нас падає яскраве світло.

В ангарі тихо.

Ми зупиняємось на розі куба, виглядаємо й дивимось на броньовані двері.

Я кажу:

— Це небезпечно.

Мої слова ширяться ангаром, як шепіт у соборі.

— А куб?

З голосним гуркотом броньовані двері здригаються і починають розходитися.

Збуджені голоси просочуються в щілину.

Я кажу:

— Ходімо. Просто зараз.

Якась жінка протискається у щілину між стулками дверей.

Аманда вигукує:

— О Боже!

Броньовані двері всього за п’ятнадцять метрів од нас, і я знаю що нам треба вертатися в куб, але не можу відвести погляду.

Жінка проштовхується крізь двері в ангар, повертається і подає руку чоловіку позаду неї.

Ця жінка — Аманда.

Обличчя чоловіка таке набрякле й побите, що я б і не зрозумів, що то я, якби не достоту такий само одяг, як на мені.

Коли вони починають бігти в наш бік, я мимоволі задкую до дверей куба.

Але вони встигають пробігти всього три метри, як люди Лейтона вриваються у двері за ними.

Постріл примушує Джейсона й Аманду зупинитися.

Моя Аманда рветься до них, але я відсмикую її назад.

— Ми повинні їм допомогти, — шепоче Аманда.

— Ми не можемо.

Визираючи з-за рогу куба, ми дивимось, як наші двійники повільно повертаються обличчям до людей Лейтона.

Нам треба йти.

Я знаю це.

Частина мене кричить, щоб ми йшли.

Але я не можу відірватися.

Моя перша думка, що ми повернулися назад у часі, але звичайно ж це неможливо. В кубі не відбувається переміщення в часі. Це просто світ, в якому ми з Амандою тікали на кілька годин пізніше.

Або не втекли.

Люди Лейтона зі зброєю напоготові заходять в ангар і йдуть прямо до Джейсона й Аманди.

Лейтон заходить за ними, і я чую, як моя версія каже:

— Це не її провина. Я залякав її. Це я її примусив.

Лейтон дивиться на Аманду.

Він питає:

— Це правда? Він примусив тебе? Бо я знаю тебе більше десяти років, і ще не бачив нікого, хто б міг тебе до чого-небудь присилувати.

У Аманди переляканий і водночас зухвалий вигляд.

Вона відповідає з тремтінням у голосі:

— Я не стоятиму осторонь і не дивитимусь, як ви вбиваєте людей. З мене досить.

— О! Ну, в такому разі...

Лейтон кладе руку на міцне плече чоловіка праворуч.

Оглушливий постріл.

Сліпучий спалах зі ствола.

Аманда падає, наче хтось відімкнув від неї струм. А в Аманди поряд зі мною з уст зривається здавлений крик.

Той інший Джейсон кидається на Лейтона, а другий охоронець блискавично стріляє, і ось уже той Джейсон кричить і корчиться на підлозі ангара.

Крик моєї Аманди виказує нас.

Лейтон витріщається на нас, зовсім збитий з пантелику.

Він кричить:

— Агов!

Вони біжать до нас.

Я хапаю Аманду за руку, затягую її в