Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

його дбайливих лікарських руках. Я мало що розуміла, бо мені було страшенно погано, — але я заплакала з радості, коли побачила його.

В його погляді щось перемінилось. Він опустив очі. Вчителям в цій школі не можна любити учнів, а учням — любити вчителів. Але він був найкращою людиною з них усіх. І зараз він мене не покидав. Він наказав Вишені йому допомагати. Було вже далеко за північ.

У горлі пересохло. Я не могла говорити. Вони боролись за моє життя вже багато годин. Я згорала від жару. В мене був струс мозку і дуже багато забиттів на спині й особливо на попереку. А ще тріснуло кілька ребер. Голову розривала страшна мігрень. Я дивилась на все крізь білі плями.

Часом я втрачала свідомість. Я хотіла вхопити Вишену за руку, хотіла молити не йти. Але я не мала сил навіть підняти пальця. І лишень шепотіла щось безладне. Очі мої закочувались. Я виринала з пітьми і бачила обличчя то Ільяса, то Вишени.

Одного разу її лиця не виявилось поряд. Я закричала.

Ільяс подумав, мабуть, що це від болю — і щось влив мені до рота. Я поринула в забуття.

Опритомніла за кілька днів.

Розділ 14

Цього разу я пробула в лікарняній кімнаті навіть довше, ніж тоді, коли мене покарали за бійку з Вишеною. Я не могла ходити і навіть сидіти. Я увесь час плакала. Я не знала, що з моєю подругою — бо вона жодного разу мене не навідала. Я плакала через неї. Я плакала, бо мені повсякчас було боляче. Я плакала, бо боялась, що не зможу ходити.

Цього разу Маїна не забороняла мене навідувати — але Ільяс був суворий щодо цього — мої друзі не мають права мене турбувати. Він заборонив приходити навіть Всевладові.

До мене приставили доглядальницю-метейку, яка була зацькованою і тупуватою, і майже не говорила зі мною. Але коли Ільяс не мав занять та інших нагальних справ, він сидів поряд зі мною.

Якось, коли ми були самі, я наважилась спитати його про вік.

— Тридцять п’ять.

— Чому ви стали дарвенхардцем?

— Я хотів стати сильнішим. Ти не спитаєш мене, ким я був до того?

— Маїна заборонила мені подібні запитання, — прошепотіла я. — Але я здогадалась. Ви були з дуже бідної сім’ї?

— Дуже.

— Я також. І як? Ви стали сильнішим?

— Я став просто іншим. Хай тебе не обманює моя доброта. Це залишки минулого. Я такий самий, як і вони… інші дарвенхардці. Усі, хто закінчив цю школу, стають однаковими. Цього не уникнути.

Я не запитувала, чому.

— Маїна сказала, що хоче, аби я вступала до Дарвенхарду. Що ви про це думаєте?

— Тобі там не місце.

— Чому?

— Ти добра.

— А Всевлад каже, що я холодна, як крига.

— Від криги в тобі більше духовної чистоти. А холодними нас зробило наше дитинство, чи не так? Але ти добра. І вірна. А чим більше в тобі добра, тим більше зло зробить з нього Дарвенхард. Тобі там не місце.

Така розмова була всього одна. Втім, Ільяса часто цікавили мої знання лікувальних трав. Він приносив мені різні трави, а я говорила йому, що це. Я знала майже все, хоч він показував мені більше трав, аніж представляв нам на уроках. Він дивувався.

— Звідки ти знаєш, що це?

— Я росла в чарівному лісі, — усміхалась я.

— Зрозуміло. Що можна робити з цією травичкою?

— Прикладати до хворого зуба.

— Правильно. А з цією?

— Їсти, коли болить живіт.

— Правильно.

Мені здавалось, що я знайшла в цій школі когось нового під гарно створеною маскою.

Коли він вже показав мені всі свої запаси трав і квітів — я раптом поворушила ногами. Було це після трьох тижнів лежання без руху. Ще за тиждень Ільяс дозволив мені сісти. Тоді до мене вперше впустили друзів. Прийшли і дівчата, і хлопці. Адама не було. Вишена плакала увесь час, що сиділа поряд зі мною, і стискала мене в своїх обіймах. А в мене серце розривалось. Та я не могла її ні про що запитати, доки навколо було стільки людей.

Всевлад прийшов до мене тільки один раз. Увесь той час я шалено за ним сумувала, але коли побачила, то відчула раптом, як заболіло в мене у грудях.

Ми трохи поговорили з ним про моє самопочуття. Він був радий, що я видужую — я це бачила. Але мені чомусь боліло все дужче.

— Всевладе…

— Ханно?

— Мені потрібно трохи часу. Без тебе. Це не тому, що між нами щось не так і я не хочу більше тебе бачити. Просто в мене в грудях щось болить, і я хочу, аби це минуло. Ця історія… Ти не винен ні в чому, просто…

Я затнулась. Я не знала, як пояснити. Він був тим, хто викликав у мені вир почуттів, але потрясіння з Вишеною і Браздом, бійка, а ще те, що Всевлад… навіть не хотів поговорити з тим… тим… несло за собою й інші, негативні, емоції. Я не могла це пояснити навіть собі. Знала тільки, що хочу ще якийсь час тримати серце і розум ясними. Я не хотіла, аби Всевлад асоціювався в мене з чимось поганим, але зараз так було. І я хотіла, аби це минуло.

Він уважно на