Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

автора перекладені англійською, німецькою, сербською, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами. Переклав з польської чотири збірки віршів видатного польського поета Богдана Задури. Лауреат літературної премії «Київські лаври» (2011), гість письменницької резиденції, стипендіат «Homines Ur­bani» Stowarzyszenie Willa Decjusza в Кракові (Польща, 2009), гість письменницької резиденції, стипендіат Ventspilshouse у м. Вентспілс (Латвія, 2010), стипендіат програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2010, 2012), гість письменницької резиденції, стипендіат Internationalen Haus der Autorinnen und Autoren Graz у м. Ґрац (Австрія, 2012). Живе і працює в Києві. Сізіфова революція

Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало.

Саме з таким реченням у голові я сів тоді на борт літака. Була 12:05, п’ять хвилин тому у Києві розпочалася масова демонстрація, а прилетіти в Україну я мав аж за півтори години. Вночі за день перед цим вперше в історії України спецпідрозділ розігнав студентську акцію протесту, застосувавши жорстоку силу, наздоганяючи молодих дівчат і хлопців в сотнях метрів від центральної площі Києва, по-звірячому добиваючи їх — кийками й ногами. У відповідь на це звірство українське суспільство збиралося в центрі столиці на традиційне віче — загальний збір усіх громадян, щось дуже подібне до античної безпосередньої демократії за суттю.

У ті дні я був за кордоном, але вирішив за будь-яку ціну потрапити на це масове віче, яке мені здавалося вирішальним. Саме тому з такою тривогою упродовж перельоту думав про події в Києві. Логічним здавалося, що першу мільйонну акцію проти Януковича режим розжене силою, будуть жертви. Я мав приземлитися вже в іншій державі, де людей на вулицях б’ють, де немає свобод і прав, де тебе можуть вбити тільки за інші політичні погляди.

Усе це видавалося неймовірним — я народився всього за кілька років до падіння

Радянського Союзу, тому атмосфери тоталітарної держави не пам’ятав. Зрештою, я летів літаком в європейську державу в ХХІ столітті, в кишені в мене був смартфон, в наплічнику — лептоп, серед друзів у соцмережах і реальному житті — сотні людей глобалізованого й відкритого світу. Невже цей літак міг приземлитися в точці, де в наш час запанувала диктатура? Невже в 2013 році 1/10 європейської території можна раптом замалювати коричневим кольором, а 46 мільйонів людей відгородити від решти континенту бетонним парканом і колючим дротом? Тисячі разів у скронях мені пропульсувало це фатальне, трагічне речення: «Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало».

Раптом мені промайнула думка, яка хоч і нівелювала попереднє речення, але обдала холодним потом: насправді у мене немає рідної держави. Я, 25-річний чоловік, не відчуваю жодного зв’язку з Україною. Скажу більше: я ненавидів усе, що було пов’язаним з українською державою. Уявіть, так може бути: можна любити свою країну і водночас дико ненавидіти державу.

А все тому, що України так ніколи й не було створено, Украї­на — це фікція. Насправді досі існує УРСР, Українська радянська соціалістична республіка. Після 91-го року у цій державі не змінено нічого, навіть адміністративного устрою, комуністичні зір­ки досі встановлені на будинках влади, у центрі Києва стояв па­м’ятник Леніну (слава Богу, його повалили під час революції), люди, які займали найвищі посади в комуністичні часи, стали олігархами чи політичними лідерами у нових умовах.

Усе це речі з символічного простору, але є й більш прості приклади: за понад двадцять років незалежності не було замінено міської інфраструктури — труб, котелень, водонапірних станцій, лікарень, шкіл, відділків міліції. Усе це залишилося таким самим, часто навіть не відремонтованим, тому розсипалося, ламалося й деградувало. Взимку у будь-якому місті України ви пересуваєтеся, немов на термальному курорті: з-під землі клубочиться гаряча пара з тріснутих поламаних труб, в цей же час у квартирах холодно, адже в батареї потрапляло лише 10-25 відсотків потрібного тепла. Зайвим буде казати, що людина мала платити за 100%. Неефективні втрати енергетичних ресурсів у кожному маленькому містечку в Україні були такими, що вся країна ставала заручником російських траншів газу. Це влаштовувало і Росію, і всі українські уряди часів незалежності.

Влітку у чотиримільйонному Києві по два-три тижні не було гарячої води. Вочевидь, влада вважала, що спека дозволяє людям митися холодною водою. Відключення відбувалися задля так званих «профілактичних» ремонтів, але — парадоксально — людина за підсумками цього місяця отримувала такий же рахунок, як у час, коли гаряча вода постачалася. Це може здатися дрібницею, але насправді бюрократична мафія обсіла всі кабінети, на таке безчинство громадянин не мав куди поскаржитися, адже ЖЕК, наприклад, належав синові прокурора, дружина власника була міським суддею, двоюрідний брат очолював управління міліції, а відсоток із такого прибуткового бізнесу отримував мер міста.

На кожному кроці, де ви стикалися з державою, виникали проблеми. Причина проста — невідповідність громіздкої совєтської бюрократичної машини, яка існувала й керувала державою до ХХІ століття, яке було надворі. Скажімо, користування публічними басейнами досі регламентує закон 1970-х років, згідно з ним бажаючий поплавати має спочатку отримати завірену печаткою довідку від лікарняного дерматолога. Щоб отримати таку довідку, часто треба простояти цілоденну чергу і ще й хабар заплатити. Тільки потім можна йти в басейн, тож самі розумієте, що більшість людей у басейни так і не потрапляла. Довідка від дерматолога діє тільки тиждень, а мало є охочих присвятити цілий день бюрократичній тяганині заради одного-двох запливів. У зовсім іншій сфері — культурі — ситуація подібна. У Міністерства культури України, яке оперує бюджетом у 200 мільйонів доларів США, є всього одна е-мейл адреса, та й та не працює. Якщо ви напишете на неї із запитом, проханням чи пропозицією — ніколи не отримаєте відповіді.

Тому було великою брехнею, коли напередодні саміту Східного партнерства аналітики говорили, що Україна постала перед вибором — між ЄС і Митним Союзом. Насправді Україна ВЖЕ була в Митному Союзі, жила за його стандартами і відповідно до