Читати книгу - "Свій час"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А мене звуть Блискавкою.
Одним рухом вливаю в пельку бутель шипучки, бульбашки лускають у горлянці, лоскочуть і розпирають зсередини, немов стрімкі мікросекунди. Глипаю на досьє — і вже вмить розумію про нього все, бачу наскрізь, що він за один, цей віп-Сун, вийми-всунь, сказитися можна. Ну ж бо, виборсуйся зі своїх задвірків, повзи сюди, перетинай Кружину — мені повідомлять, і тоді я почну діяти. А поки що маю час.
Лечу, пригальмовуючи на поворотах, звіряючи з мапою номери вулиць. У цьому районі Крамербурга я не був ніколи, от і добре, я боявся, це виявиться саме той дім-шпиталь, а це було б геть недоречно: можу собі уявити, якими слимаками, рослинами видаються комунали шпитальним дівкам — надто комунали з розтрощеним черепом. Ні, зовсім інше місце. Її робоче місце, це ж треба. Цікаво, вона тут-таки і готує собі каву, і жере, і спить? І навіть трахається?..
Виявляється, досередини так просто не потрапити, потрібно вводити код. Чекаю, поки розсуваються стулки, випускаючи, на щастя, не шпитальну дівку — я б не встиг, і усвідомлення цього факту дере горлянку, майже ламаючи кайф — а постачальницький візок, вони їздять у комунальному часі, і я сам не раз відганяв банди недоростків від шпитальних візків, що з них, як усі знають, можна сперти наркоти. Вистрибнути на бампер візка — дурничка, я навіть не мушу як слід розбігатися. Поки він проповзає крізь отвір, я крижем перелажу через нього всього зверху і зістрибую з заднього бампера задовго до того, як сходяться стулки. А от зараз не зволікати.
Лечу.
Встигаю подумати, що на роботу вона, найімовірніше, не вбирається в червоне. То як я її впізнаю? По самій лише дупі?
— Що ви тут робите?
Запитує, скрекочучи на високих частотах, зустрічна дівка, худесенька, мов тріска, не та; придивившись, розумію, що ця взагалі стара, атож, вони швидко старіють, швидше, ніж на медбазах встигають навчити нових.
— У мене тут дівчина, — майже не брешу. — Багаторазова.
— Це дім-шпиталь. Тут перебувати заборонено.
У неї виходить складно і кумедно, і рухи її, прискорені, метушливі, смішили б — якби я не бачив себе її очима, сповільненого, тягучого. Чому я не можу прискоритися бодай трішечки?! Чому шпитальна дівка, та де там, шпитальна стара! — потрібніша Світові-комуні, аніж спецохоронець?
Спокійно. Я ліквідатор.
Її пальці сплітаються і розплітаються, перебирають у повітрі швидко-швидко, немов комашині лапки, — і плавно з’їжджають у нормальні, та все одно нервові рухи. Сповільнилася. Заради мене.
— Тут не можна, — повторює інакшим, м’яким і глухуватим голосом. Аж раптом усміхається. — Як її звати?
Яке просте запитання. Називаю ім’я.
— Вона сьогодні відпросилася з чергування, — стара дивиться на годинник, шпитальний годинник з подвійною шкалою часу. — Але вже мала би повернутися. Я скажу, що ви…
Дивиться запитально, і я називаюся:
— Блискавка.
Урешті-решт так звати не лише мене. Вона не пригадає, але здивується, адже щось-таки знайоме, їй стане цікаво, вона визирне, щоб подивитися. А якщо її гукнуть зсередини, обернеться і покаже мені свою дупу, мусить показати — щоб я переконався.
Стара вже пішла. Я не встежив, коли саме, не встиг.
На лавочках перед входом у дім-шпиталь сидять, неначе гриби, або, це ще гірше, ледь помітно кишать комунали, хворі й прибиті комунали подвійно сповільнені, на них нестерпно дивитись — як на миготливий екран старої інфоохоронної машини, від них починають боліти очі.
Грім якось сказав був, начебто Світ-комуну вигадано для комуналів. Що?! — обурилися ми, і він пояснив: ну, не зовсім так. Світ-комуну створено для загальної рівності, щоб усі жили в єдиному робочому часі, вільні та щасливі, — і в цьому головна його відмінність від задвірків, де кожен прагне відмежуватися від решти, залялькуватися, залізти в щілину і шпортатись там якомога повільніше, економлячи час і нікого близько не підпускаючи. Гірші за комуналів, мовив Грім. І ми всі погодилися. Та все-таки комунали — це комунали, додав Грім, і ми погодилися, комунали не вміють і не хочуть працювати, вони бажають лише жерти і трахатися, розфарбовувати цицьки й вибирати шмаття, а коли їм стає нудно, чистять одне одному пики. І Світ-комуна давно б уже сконав, вимер, якби не ми — робітничий клас. Люди свого, робочого часу.
А вона вже тут. І я знову не встиг, не перейняв, не наздогнав. Стрімка тінь у зеленому прикиді шпитальних дівок, безформному згори донизу, мов колода.
Вона сповільнюється і запитує:
— Це ви Блискавка?
Дивиться.
У неї красиві очі.
— Яке цікаве запитання. Мало хто ризикує так запитувати. Ні, я не думаю про смерть. Тобто про смерть загалом — звісно, це одна з головних літературних тем, але в свою особисту смерть я категорично не вірю. Розумієте, мені не можна помирати. У мене діти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свій час», після закриття браузера.