Читати книгу - "Поїзд, що зник"

зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.

- Борисе, якщо ти все знаєш, то якого біса ти мені морочиш голову котру годину підряд? Слово честі, я тобі зараз запропоную сісти на моє місце в розшуку, а я зодягну твого халата і піду доводити психів до стану нормального будівника комунізму. Бо я вже від твоїх розмов так наблатикався, що, здається, можу і діагнози ставити, і лікування призначати і навіть інвалідність оформляти.

- Еге ж, розігнався. Попрацюй з моє - тобі ж інвалідність оформлять.

- Налякав Дон-Жуана аліментами, а мене інвалідністю. Якщо не помиляюсь і не все забув, чому в Університеті вчили, то “інвалід” в дослівному перекладі означає “неправильний”. А я і є неправильний мент. Замість пити горілку і читати “Советский спорт” я читаю Альберта Камю, щоправда, в польському перекладі і п’ю каву з представниками гнилої інтелігенції.

- Якщо, інспекторе, ти вже вирішив продемонструвати ерудицію на знання іноземних мов, то мушу нагадати, що в даному випадку декому більше пасує визначення "ідіот", себто, грецькою мовою, “незалежний”.

- Добалакалися, - погодився я. Однак за звичкою вирішив, що моє має бути таки зверху. - Не проймайся, Борисе, отим металістом із золотими зубами. Ти ж мені сам казав, що там був помилковий діагноз, що людину уже вивели зі спецконтингенту в розряд звичайних психів, яких у світі мільйони. Забереш його у своє відділення, пролікуєш по-людському. Потім він пригадає, що звуть його Іван Іванович Іванов, родом із села Мочилово Погостівського району колишньої Царицинської губернії. І поїде він до свого тричі перейменованого міста-героя і знову стане ударником п’ятирічки, а то й орден заробить. І навіть не знатиме, що колись його Контора мотузила. Зараз, хвалити Бога, не сталінські часи! І Контора, як бачиш, свої помилки визнає. Сам розумієш, замість пайку кайлом виколупувати твого металіста в нормальну лікарню переводять. Ще й з тебе підписку беруть, щоб не розляпав зайвого. На просту радянську людину, лікарю, не повинна впасти навіть тінь необґрунтованої підозри. Одного не розумію: на який “ікс” ти мені вже другу годину підряд розповідаєш історію чужої хвороби?

- Ви все сказали, товаришу Вишинський? - єхидно поцікавився Борис. - Як все, то я додам. Ні до якого Волгограду мого металіста не треба відправляти вже сьогодні. Можу обґрунтовано стверджувати, ще до початку нормального лікування, що прізвище хворого все ж таки не Максим Горький, а скоріше Андрій Головко. І що народився він, жив і працював далеченько від того місця, де його знайшли. Не на Волзі, а на Дніпрі. Точніше - в Києві. Конкретно - на Шулявці. І саме там згорьована родина чекає-недочекається свого годувальника.

Треба сказати, психіатр мене дістав. Ні, я вже не раз мав змогу переконатися, що інтуїція у Бориса - на рівні нашого Старого. Але Шулявкою він мене остаточно добив, закопав і напис написав: “Тут лежить дурний мент Сирота О.С.”

- То може ти, лебедику в білому халаті, мені ще й вулицю назвеш про всяк випадок, а також номер будинку і квартири?

- Будь ласка. Вулиця Лагерна. Будинок і квартиру уточню тільки після тебе, як ти припиниш свої дурні лягавські жарти.

- Воістину, схоже на правду. Бо наплодили таборів, як того гною на селі - від піонерських до “суворого режиму”. А вулиця справді одна така. Звідки дізнався? Невже він сам сказав під гіпнозом? Коли ти встиг?

- Сказав. Тільки не мені, бо я за нього ще не брався. Твоїм йолопам-колегам з волгоградської залізничної міліції. Одразу після таємничої появи на товарній станції. Тільки ці кретини чомусь вирішили: раз у Волгограді Лагерної вулиці немає, то у людини в голові „ку-ку”. У Волгограді справді немає, а в Києві є. Тільки не пришивай своєї політики, бо вона Лагерна ще з дореволюційних часів, тут щоліта кадетські корпуси таборами стояли. Звідси й назва: “Лагерная”.

- Докторе, а може я зараз перескочу в гастроном на Заньковецької, візьму пляшку… ні, краще дві. Ми з тобою заспіваємо: “Взвейтесь, соколы, орлами…” Як там далі? О! “…то ли дело под шатрами в поле лагерем стоять!” А я все одно не допатраю, де Крим, де Рим, а де “я ваша тьотя з Києва, буду у вас жити”.

Та мій друг Борис на зойк душі не зреагував і продовжив свою “важку повість” про психа, який не псих і вулицю, яка і Лагерна, і не зовсім:

- До речі, щоб ти знав: за часів чергової українізації якийсь мудрагель замість “Табірна” нове слово придумав: “Лагерна”! Так воно і пішло. До речі, вимова у цього Максима Горького типово шулявська. Щоправда, у волгоградській міліції випускників російського філфаку немає, тож з цього боку у мене ніяких претензій до солдатів правопорядку. Я, до речі, сам у цьому районі виріс і шулявського діалекту дуже довго позбавлявся аби не ганьбитися в пристойному товаристві.

Я дуже не любив, коли моїм писком витирали калюжу, не мною напуджену, навіть професіонали на взірець Старого. Що вже казати про ганебний програш любителю. Тому я ще трохи повидригувався, переважно з принципових міркувань:

- Ну добре, аби ще десь крім Києва була Лагерна вулиця, я й справді не чув. Але ж Лагерна - то хоч і не вулиця Леніна, котра є в кожній Кобиздохівці, але і не Хрещатик чи Поділ.

- Хрещатик є в Боярці, вулиця маю на увазі. Є ще населений пункт - нижче по Дніпру. У річників навіть загадка є: скільки кілометрів від Києва до Хрещатика. А Поділ - то стара частина не тільки Києва, а й, скажімо, Чорнобиля. Книжки читати треба, товаришу інспекторе, а не тільки протоколи. До речі, може десь іще існує вулиця “Лагерная”, навіть у тих містах, де є метро. Але такого поєднання: метро поряд з Лагерною, та ще й станція “Жовтнева” (завваж: не Жовтневої революції, а саме Жовтнева) - оцього вже точно більше немає ніде