Читати книгу - "Діамантовий берег"

з подивом глянув на Люсю і в думці ляснув себе по лобі. Бач, чого вона гнівалася, не хотіла чути й бачити його!

І почав виправдуватися:

— Так ми ж з Хомою спочатку нічого не думали. От їй-богу. А потім не до того було: бо хіба ж так хотілося пити! Воно хочеться, а я проганяю думку, кажу сам собі: «Ніякої води не треба мені!» То, знаєш, і язик не повертався в роті…

— Все ж більше так не роби, — ледве стримала гнів Люся. — Насамперед я повинна знати усе, а тоді всі інші.

— А Хома? — пильно дивлячись в очі Люсі, спитав Пилип.

Люся відповіла:

— Я ж і кажу: коли ви з Хомою щось задумаєте, то насамперед про це повинна я знати, а тоді всі інші…

— От добре ти сказала! — одразу повеселішав Пилип. — Бо знаєш який Хома? Він гарний. З ним завжди легко…

Тим часом Куприк лічив скарб, а Женька все записував у журнал. В коробці було сховано два золоті портсигари, двадцять один золотий годинник, вісімдесят шість золотих перснів, сорок дев’ять золотих ланцюжків, причому п’ятнадцять із золотими медальйонами. Крім цього, серед скарбу Куприк знайшов жіночу окрасу для голови. Передню частину її прикрашав великий камінь у золотій оправі. Камінь припав пилом, та тільки Куприк тернув його об труси — він увесь засвітився. Сяяла кожна його грань, іскри перебігали по ньому, мов маленькі блискавки…

— Оце ж, мабуть, і є діамант, — догадався Пилип. — Візьми його, Люсю, хай він тобі буде назовсім…

— Ой гарний який! — вигукнула щиро дівчинка і засоромилася. Хотіла навіть одмовитися. «Навіщо він мені?!» Але знахідка так сяяла і така була гарна, що у Люсі не вистачило духу, і вона, несамохіть взявши окрасу, наклала її собі на голову.

Голова Люсина засяяла, засвітилася.

Глянув Пилип і рота роззявив; Хома теж від подиву роззявив рота; і Женька теж від захвату рота роззявив. Оля теж скрикнула:

— Тепер, Люсю, дай я примірю!

Мовчав тільки Тимофій. Золото засліпило його. Він спочатку дивився на скарб із захватом, потім, отямившись зиркнув спідлоба на Пилипа й Хому і сказав з недобрим виразом на обличчі:

— А чого це шукають все вони та вони? Ач які! Я теж хочу шукати. Я теж хочу знайти скарб і діамант…

— Ти глянь, який він! — обурено підхопився Пидип. — А чого ти досі не шукав? Бо ледачий. Щоб знайти діамант, треба копати, а ти не копаєш, бо не вмієш та й боїшся, що жарко…

— А от і не боюся, — уперто відповів Тимофій. — Ось як візьмуся копати, так і не такий скарб знайду!

— А чим ти будеш копати? — накинувся на нього Хома. — Ти що, взяв з дому археологічного ножа або хоч куряче крильце?

Тимофій глипнув на Хому і губи прикусив — нічого відповісти: археологічного ножа у Тимофія не було.

Куприк диктував Женьці далі:

— А це золотий медальйон, то ми до медальйонів його… А оце золота сережка, то ми до сережок її… А оце… — Куприк простяг руку до золотого персня і одсмикнув її: — Ой! А це ж що таке! Ви тільки гляньте…

Всі потяглися, куди він показав. Люся теж сахнулася і пополотніла. Перелякано дивився Хома. Задкувала Оля.

Тимофій промовив зневажливо, знизавши плечима:

— А чого всі полякалися? Ну, одрубаний палець, ще й засох. Хтось одрубав його собі разом з перснем, може, ніколи було морочитися, а він сам не скидався. — В голові у Тимофія була тільки ділова цікавість до тієї хапливої людини, що сама собі палець утяла…

В Люсі ж усередині все мов кров’ю закипіло. Не засохлий одрубаний палець вона побачила, а війну. Фашистські грабіжники ходять з хати в хату. Хто тягне хліб, хто курей, хто одежину. Один побачив у жінки перстень, шарпнув, щоб скинути, а коли з одного разу не зміг цього зробити, схопив сокиру і одрубав палець разом із перснем…

Промайнула ця картина в Люсі в голові і зв’ялила дівчинку, їй враз ненависною стала і купа золота і ланцюжки та годинники, бо на них сліди кривавих рук..

Певне, це ж саме подумала й Оля. Двома пальцями зняла вона з голови окрасу, неначе отрусна вона була, й кинула на купу золота.

Потьмянів скарб і в очах у Пилипа. Завжди було так, що він перший торкав Хому за плече, а це Хома обернувся до нього:

— Це ж він грабував, а наші як натисли, то кинув усе та навтьоки; тут, може, й собачу смерть знайшов. Ти думаєш, чий ото череп?

Люся аж заслабла від переживань, сперлася Олі на плече і тихо сказала Григорію Савичу:

— Давайте все назад закопаємо. Так страшно, хай йому…

Всі почали думати, що робити із знахідкою. Перший надумав Тимофій. Він так зрадів з Люсиних слів, що, мабуть, аж підскочив би, коли б не був такий хитрий. А хитрий він був тому, що одразу вирішив: «Нехай вони цей скарб отут закопають, а я прийду вночі, відкопаю, і буде в мене багатство». Вголос Тимофій сказав інше:

— Еге, еге, давайте скарб назад закопаємо…

Хома теж егекнув, і Пилип до Хоми приєднався. Але Григорій Савич не погодився:

— Треба розрізняти, — промовив він. — Золоті речі не відповідають за вчинки лиходіїв. Це все — народне добро; ми його й повернемо народові. Добре?

— Добре, — перша погодилася Люся. — Бо я й дивитися на це золото не можу.

А Пилипові пізніше шепнула:

— Спасибі за діамант у золотій оправі, тільки я ніколи не надіну його: моторошно…

— Мені теж моторошно, — зізнався Пилип. — Хай йому. — Він стих на момент, потім сказав так, щоб його почули тільки Люся й Хома. — Ось як знайдемо з Хомою золотий скіфський меч і золоту підкову, тоді — не відмовишся…

— Або