Читати книгу - "ГЧ"

будуть тепер періодично починатися знову. Через кілька десятків років наступ старості відновиться, і знову ми відіб’ємо його в той самий спосіб.

— І так без кінця і краю?

— Ні. Не треба думати, що ці перемоги над старістю даватимуться нам без втрат. Повернути організмові цілком усе, що він мав до наступу перших ознак старості, неможливо. Після кожної такої перемоги в організмі залишаться необоротні сліди тих невидимих процесів у нервах, які готують старіння. Ці сліди будуть нагромаджуватися, і, зрештою, після ряду таких «омолоджень» настане знову старість, яка вже не піддасться лікуванню цим методом, і смерть. Як бачиш, наша перша перемога над старістю не зробить людину вічною. Але зате старіння значно уповільниться. Як збільшиться при цьому тривалість життя, поки що не можна сказати: дуже ще багато тут невідомих. Можливо, вдвоє, вірогідніше — разів у три, в чотири.

— В чотири рази! — вигукнула Ганна. — Виходить, тоді людина житиме близько трьохсот років?!

— Атож, в середньому, я гадаю, так. Повторюю, мої припущення дуже приблизні. В усякому разі, це буде перший в історії людини активний наступ на старість і смерть. Але на цьому справа не закінчиться. Смерть після такого довголіття знову-таки не буде «природною», вона настане внаслідок тих непомітних і необоротних змін, які відбуватимуться в організмі у проміжках між послідовними «перетрушуваннями» його нервової основи. Але хіба можна сумніватися в тому, що рано чи пізно людина знайде способи регулярніше підтримувати нормальний нервовий баланс в організмі? А тоді знову збільшиться строк життя, але знову воно не буде вічним, бо виявиться, наприклад, що тривалість життя обмежується недостатньою здатністю мозкових клітин до відновлення їх енергії. Тоді людина почне регулювати процеси так званої регенерації, тобто почне штучно стимулювати відродження цих клітин. І так далі, без кінця. Тривалість життя, Галю, збільшуватиметься протягом усієї майбутньої історії, і в цьому розумінні вона безмежна. Якою б практично неминучою не була смерть, вона разом з тим завжди лишатиметься практично ж переборною. Це діалектика. Життя і смерть завжди борються між собою в людині. На боці смерті — сліпа природа з її стихійними законами; на боці життя — людський мозок, розум, які все більше підкоряють собі ці закони. Ось чому з певного часу суспільного розвитку, а отже, і розвитку мозку, смерть неминуче почне відступати, а життя — перемагати, просуватися вперед.

Час цей уже настав. Всі умови для нього створили ми, наша революція, соціалізм. Тільки соціалізм міг привести до такого розвитку матеріалістичної науки, без якого навіть саме порушення питання про подолання смерті було б приречене на поразку. Спершу знищення смертності, яке ми спостерігаємо вже зараз, потім усунення хвороб, далі — перша перемога безпосередньо над старістю. Такі етапи. Ну, аудиторія, де ж суперечність?

— Лишилася тільки одна, але… здається, я й сама могла б розв’язати її. Як бути з «балансом» життя? Адже коли життя стане хоча б «занадто довговічним», як ти казав, то населення земної кулі почне неймовірно збільшуватися, і, очевидно, справа дійде до того, що людство, щоб уникнути катастрофи, повинно буде… ну…

Ридан з усмішкою витримав чималу паузу, стежачи, як Ганна шукала для людства вихід з важкого становища, потім іронічно підказав:

— Убивати своїх неповноцінних стариків, усіх негарних, дітей. Зайнятися відбором…

— Ну, тату, — майже образилася Ганна. Проте вона вже бачила, що знайти вихід не так просто, як їй здавалося.

— Зробити наше омолодження доступним тільки обранцям, наприклад, депутатам народу, — знущався Ридан. — Або просто відмовитися від довголіття?..

Обережний стук у двері обірвав розмову. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Хто міг так пізно прийти?

— Ната приїхала! — догадалася, нарешті, Ганна і кинулась до дверей.

Справді, це була вона. Посвіжіла, засмагла, дівчина, націлувавшись з Ганною, потрапила в обійми Ридана.

— Чим це ви так захопилися, — спитала нарешті вона, — що не почули, як я ввійшла в передпокій?

— О-о! Тут такі справи, Нато!

— Розв’язуємо світову проблему: як врятувати людство від неминучої загибелі, — пояснив Ридан.

— Здорово! Чому ж нам судилося загинути? Яка-небудь комета летить на Землю?

— Стривай, Нато, тут не до жартів. Учора тато показав мені результати одного досліду з собаками, з якого виходить, що в порівняно недалекому майбутньому люди житимуть років до трьохсот.

— Трьохсот? — чорні очі Наталі розширилися від радісного подиву.

— Так, так! Але ти уявляєш, що тоді буде? Людям не вистачить ні місця, ні їжі на земній кулі. Чого доброго, справді доведеться відмовитися від довголіття? — додала Ганна, запитально дивлячись на батька. — Або…

— О ні! Від цього люди ніколи не відмовляться. А що «або»? Ну, сміливіше!

— Або… обмежити дітородіння? — сказала боязко Ганна…

— Нарешті! Найпростіший вихід із становища! Але чому, скажи, будь ласка, він запропонований так нерішуче, мало не зі страхом?

Ганна ніяково посміхнулася:

— Щось… схоже на мальтузіанство.

— Так я і знав, — засмучено промовив Ридан. — Ех, Галю… звідки в тебе цей догматизм? Ну от уяви собі, що ера довголіття вже настала, хвороб нема, смертність мізерна, люди живуть по кілька століть. За таких умов населення нашої країни через п’ять-шість десятків років досягне розмірів усього сучасного населення земної кулі! Катастрофа стане уже цілком реальною. І що ж, по-твоєму, ми й тоді братимемо податок з холостяків і малодітних батьків?! Ні, звичайно, будемо обмежувати дітородіння і, так само, як і зараз, — виступатимемо проти війни, голоду, епідемій, — усіх тих людиноненависницьких способів скорочення трудового населення, які підтримують і схвалюють мальтузіанці. А втім, можливо, що нам і не доведеться обмежувати приріст населення, бо раніше відкриється інший вихід, природний, закономірний…

— Який же?

— Шукайте!

Дівчата мовчки дивилися одна на одну, а Ридан тепер з інтересом стежив за Наталею. Він знав її розум — швидкий, винахідливий, схильний до практичних, конкретних уявлень. Який вона знайде вихід із становища?

— Знаю! — раптом вигукнула вона, рішуче труснувши