Читати книгу - "Емісар"

у своїх підвалах потім уже розбиратися.

— Це передбачено, — заперечливо похитав головою Стенлі. — Я найняв два десятки журналістів з найвпливовіших видань. Світових видань! Вони увійдуть разом з нами і зніматимуть усе, вестимуть репортаж. Прямий репортаж. Самим же процесом безпосередньо керуватиме відома адвокатська контора. Не той випадок. Не виплатиться їм такий вестерн. До того ж, у мене є що віддати цій газетній братії, таке, що дійсно їм не виплатиться.

— А Інга? — запитав я, відчуваючи, що розмова поступово набирає ділового характеру.

— Буде тобі Інга. Доки вона не увійде до банку і не сяде поруч з тобою, ти не підписуватимеш документів.

— Я не підписуватиму, присягаюся, — промовив я, дивлячись йому в очі. — Я кохаю цю жінку і заради неї піду на все. І повірте, з легкою душею нароблю дурниць, які вилізуть боком і вам, якщо не буде по-моєму.

— Все?

— Вам-то який зиск? — запитав я наостанок. — Ви як потім вийдете, володіючи цим чорним капіталом? Скажіть, однаково ж бачитиму, куди переводяться гроші.

— Бачитимеш, — погодився Стенлі. — От тоді й дізнаєшся. Ти забув, що до післязавтра у тебе ще є шанси потрапити під дію… негуманних методів.

— Якщо не слухатимуся вас, — не приховуючи жовчі, закінчив я його фразу.

— І навіть якщо слухатимешся, — похмуро відпарирував старий. — Їдьмо. Про всяк випадок заночуємо в іншому готелі.

Я мовчки спостерігав за зборами того, хто, втративши таємницю цивілізації землян, яку так ретельно оберігав, збирався йти післязавтра за грошима Емісара. І нехай мені не дожити до Міжгалактичної комісії, якщо я хоч щось у цьому розумів.

Післязавтра розв’язка. І я відчував себе не готовим зустріти її обличчям уперед.

Незворотна фаза

Те, що процес дійсно перейшов до незворотної фази, я зрозумів у клініці Центрального шпиталю штату Колорадо. Тут уже чатувала юрба журналістів. На нас упритул дивилися камери. Багато хто з них вів для своїх телекомпаній одразу прямий ефір. Ми були у центрі уваги. Представники адвокатської контори фіксували кожний наш крок. Як зміг організувати усе це Стенлі, я не знав, адже не знав найголовнішого — ким він був, і розумів лише одне — ця акція є його офіційним виходом на поверхню. Легалізацією. Тільки такий сенс мала армія журналістів — завадити його знищенню тими, кого ця легалізація не влаштовувала. І якщо його задум вдасться, невдовзі я також знатиму все.

А що як акція і є демонстрацію стану речей перед отією Міжгалактичною комісією?

Мало сказати, що почувався я вкрай кепсько, роздягаючись перед численними камерами і віддаючи своє тіло другій, більш реальній комісії — фахівцям цього шпиталю. На додаток обличчя парило під маскою, яка була передбачена угодою і мала служити подальшому захисту моєї особи. Кепсько було не від цього. Я відчував, що сьогодні станеться щось таке, чого передбачити неможливо поза всяке бажання, навіть якби й вдалося прочитати перед цим зміст усіх викрадених флешок Стенлі. Але запропонувати чогось свого я не міг, тому й слухняно плив за течією.

Обстеження зайняло три години, і під пильною увагою журналістів нашим адвокатам було передано документ про те, що представлена людина, тобто я, дійсно відповідає даним медичних висновків. Емісаром я так і не став, Стенлі вписав мене умовно як Пітера Сабецкі. Повноважний представник комісії доктор Браун мав їхати з нами до банку, щоб особистим підписом засвідчити правдивість наданого висновку. Мені навіть вдалося зазирнути у цей папір, у якому було записано про мою декстракардію, групу крові і все решта, на що звертала увагу банківська угода. Стояв і мій підпис. Точно таким я мав «підмахнути» й відповідний папір у філії банку, звільняючи загадкового Емісара від важких і небезпечних мільярдів.

Ще у шпиталі мене пристібнули кайданками до Ричарда Вілсона — представника нотаріальних служб, який особисто відповідав за неможливість підміни людини у масці, тобто мене. Щось кольнуло під грудьми справа, а може й зліва, коли замок клацнув на моєму зап’ястку, намертво з’єднавши мене з цією людиною. Хто знає, хто він насправді?

Це була незворотна фаза.

Ми мовчки долали шлях у центрі ескорту журналістів. І крізь вікно броньованого автомобіля, наданого, як сказав Стенлі, посередниками у цій справі, я помічав неабияку увагу до нашої процесії з боку ще якихось сил. Нас супроводжували, не інакше. А біля самого банківського офісу вже було оточення і на спинах озброєних службовців я побачив написи FBI. Проте вони не перекривали входу до офісу, а лише відгороджували його від машин і людей, які так чи інакше були на вулиці. Очевидно, і вони також увійшли у незворотну фазу, влаштовану Стенлі для усіх учасників події.

«Принаймні, нас не розстріляють на місці», — подумав я, коли усе стислося всередині від передчуття невідомого. Не скидалася їхня поведінка й на бажання «пов’язати» нас. Камери утворювали коло, у центрі якого ми й рушили до банку. Я намагався вловити, що бурмотіли журналюги у свої мікрофони, даючи коментарі, але не вдавалося.

У просторому приміщенні банківського офісу були люди — звичайні відвідувачі, адже ця філія не готувалася навмисно для проведення операції, і помічник керуючого, швидко з’ясувавши у чім річ, пообіцяв, що за хвилину нас запросять до окремої зали, де усе й вирішиться.

Я запитливо глянув на Стенлі. Він лише кивнув у відповідь, мовляв, усе буде як домовлено. Підійшов помічник керуючого, запрошуючи нас до окремого відділення у залі праворуч, куди вели сходи. Ричард Вілсон клацнув ключем, звільняючи моє зап’ястя. Та я не зрушився з місця. Уся журналістська братія мовчала, наставивши на нас об’єктиви та мікрофони. Погляд Стенлі не висловлював нічого. Він також мовчав, лише витяг телефон, набрав номер і послухав. Усе застигло у невизначеності. І найголовніше зараз було набратися витримки. Але ж як це важко!

Люди, які були у банку, звертали на нас увагу. Частина з них, вирішивши, що відбувається щось неординарне, від чого варто триматися подалі, виходили. Дехто продовжував свої справи. Працювали відділи банку. Поліція та ФБР не перешкоджали проходу до приміщення нових клієнтів,