Читати книгу - "Миколаївське небо"

Коли тихохідна годинна стрілка, що палахкотіла фосфоричною зеленню, підтяглася до цифри «10», у мої двері неголосно постукали. Почувши стукіт, я здригнувся. І відчув, що заціпеніння пройшло. Після нетривалої паузи стукіт повторився.

Неважко було здогадатися: того, хто стукав, брав страх. Він боявся, що його почують мої сусіди, і не почую — я.

Беззвучно ступаючи, я підійшов до вхідних дверей, прислухався. Нічний візитер тимчасово затаївся. За дверима було надзвичайно тихо. Немов у глибокому підземеллі.

Я зіщулився. Хотілося втекти, забитися під ковдру, спиною втиснутися в поставлені ребром диванні пуфики. Сховатися.

Будинок, чотирипід’їздний, блокова цегла, спорожнів. У ньому залишилися двоє — я і той, хто причаївся за дверима. Бажання стрімголов бігти геть заполонило розум, мені з натугою вдавалося з ним боротись.

Подумки обізвавши себе параноїком, я простяг руку до дверного засуву, але… пальці зсудомило, рука заледеніла.

Темрява перетворила мене в заляканого дикуна. Для якого ілюзорна, існуюча лише в його уяві небезпека, страшніша, ніж небезпека реальна. Тисячоліття по тому, голодні мудреці, марно намагаючись перебороти нікчемність людини, розвинули постулати дикунського ідеалізму. Вони повідомили: реальність не є об’єктивною, вона — породження людини.

— Сашко, — видихнули за дверима.

— Сашко, — схлипнули.

— Сашко, — жагуче зашептали. Мене шарпонуло: лише одне ім’я можна було вимовляти настільки несамовито — ім’я Бога.

Шепотіла Яна. Обережно, боячись заскреготати якимсь металевим зчленуванням, я відчинив двері. Простягнув руку і намацав її зап’ястя.

Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.

Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.

Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.

Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.

Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.

Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.

Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.

Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.

Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.

Коли кашель стих, вона запитала:

— Це з пачки із золотими хрестами?

Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.

— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!

— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.

Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.

— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.

Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:

— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…

Я заплутався у її сумбурних поясненнях.

— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.

— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.

Знову навалилася пітьма. За вікном посилився вітер і зацокотали по шибці піщинки.

— Ходімо в кімнату, — сказав я Яні і, взявши її за руку, немов дитину, повів за собою. Я рухався навпомацки. Минав ванну й туалет, стінну шафу й старий величезний шифоньєр. Залишилися позаду вхідні двері й хиткий сервант, зашкарубла шафа з відкритими дверцятами й холодне підвіконня…

Я зупинився, зненацька усвідомивши: моя квартира витягнулася в довжину, уздовж нескінченної стіни стояли незнайомі меблі — хиткий сервант, зашкарубла шафа… Якби поруч зі мною не стояла Яна, я б, напевне, закричав. Від жаху.

— Сашко, що коїться? — пошепки запитала дівчина.

— Зокрема чи загалом? — бадьореньким тоном запитав я.

— Мені зараз не до жартів. Вибач.

— Коїться? Ти запитуєш, що коїться? — повторив я запитання, поставлене Яною. — Не знаю. Але в мене є гіпотеза — щойно виникла. Може, ця гіпотеза бредня, не мені судити… Я вважаю, що ми — це два здорових нейрони в глибинах хворого мозку. Як тобі?

Яна знизала плечима й нічого не сказала у відповідь. Тоді я заговорив про Віталика — у тиші з бажанням закричати боротися було важко.

— Янчику, завтра зранку я зідзвонюся з Митрофановим. Це головний редактор «НІКА-ТВ». Друзями нас не назвеш, звичайно, але ставиться він до мене добре. Я поясню йому ситуацію.