Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

І понині не відкрито таємницю скарбів Жана Лафіта. Вирушаючи з Гелвістена в Техасі, він нібито мав на борту корабля «Прайд» багатства вартістю 10 мільйонів доларів. Оскільки дальша доля пірата невідома, неясно, чи те багатство десь заховане, чи пішло разом з ним на дно моря, чи якимось чином розійшлося по руках. Незважаючи на це, сучасні шукачі скарбів намітили на березі Мексиканської затоки кілька місць, де сподіваються-знайти заховані Лафітом скарби.

Досі шукають і багатства, що належали капітану Робертсону. Цей пірат з «посмішкою акули», який діяв на початку XIX століття, місцем зберігання своєї здобичі обрав острів Гріган у Маріанському архіпелазі. Намагаючись уникнути розголосу, він перебив членів екіпажу і полінезійських жінок, які були з ним. Коли через деякий час капітан вирішив повернутися на острів по сховане, його оточили іспанці. Робертсон обрав смерть, але скарбів не віддав.

Не спадає інтерес до величезних нагромаджень Уїльяма Кідда. До цього часу знайдено тільки невелику частину, що зберігалася на острівці Гардінерс біля Нью-Йорка. За деякими даними, багатства Кідда заховано в одинадцяти місцях на західному узбережжі Америки. В той же час в Англії знайдено нібито оригінальні, виконані самим Кіддом, карти, що показують, де він заховав свої скарби на самотньому острівці на Далекому Сході. 1952 року японська преса опублікувала не підтверджену пізніше новину, що на безлюдному острові Йокоата, що загубився в морі поблизу Окінави, знайдено «стомільйонний» скарб капітана Кідда. Автор сенсаційної інформації, однак, не вказав, у якій валюті визначено цю суму: японських єнах чи американських доларах. Це суттєво підкорегувало б її вартість. Та, здається, меткий журналіст пустив звичайну «качку». Та й вона не розхолодила шукачів Кіддових багатств. Мабуть, недарма піратський капітан писав з камери ув'язнення голові палати громад британського парламенту:

«Відпливаючи до Індії, я заховав на 100 тисяч фунтів маєтності і хотів би, щоб з нього скористався уряд його Королівської Величності. Я не прошу в зв'язку з цим свободи, а тільки щоб мене утримували як в'язня на борту корабля, який буде призначений для цієї мети».

Чи буде колись знайдено скарби Кідда та інших піратів? Чи вони залишаться легендою, такою ж, як життя і пригоди моряків, які плавали під «чорним прапором»?

Ще в давні часи піратський промисел було визнано за один з найтяжчих злочинів проти міжнародного права. Перікл скликав у Афінах загальногрецький конгрес, на якому поряд з іншими розглядалося й питання: «Про море — щоб усі могли пливти, не остерігаючись нападу». Приборкавши Грецію, Філіпп II Македонський, батько Александра Македонського, на загальногрецькому конгресі у Корінфі 337 року до н. е. знову поставив питання про свободу мореплавства. Конгрес прийняв закон про повсюдну боротьбу з морським розбійництвом.

Але він залишився лише щирим побажанням. Стурбованість Александра завоюваннями, самоуправство намісників і командирів гарнізонів у всіх регіонах та містах велетенської держави, боротьба різних угруповань стали потужним стимулятором морського розбою. Піратська стихія ще дужче розбурхалася після смерті Александра і розпаду його імперії. Боротьба за владу претендентів-діадохів, що переросла в громадянську війну, стала живильним середовищем, у якому розросталося страховище піратства. Навіть мирні торговці при нагоді вдавалися до пошуків легшого хліба.

Пізніше джентльменів удачі охрестили «ворогами роду людського». Як світська влада законодавчо, так і церковна (наприклад, відома булла папи Александра IV проти іновірців і піратів) у посланнях до віруючих підтверджували це означення. Пірата кваліфікували зазвичай як людину, що займається грабунками на морі, не шануючи будь-якої влади.

Згідно з сучасним американським законодавством того, хто вдається до злочинного промислу на морі, треба переслідувати, і якщо його затримають американським судном або в територіальних водах Сполучених Штатів, він має бути засуджений на довічне ув'язнення. Міжнародне право покладає на кожну державу обов'язок переслідувати піратські кораблі і карати їх команди.

Утім, законодавчої одностайності було досягнуто тільки за останніх два століття. Раніше викоренення морського розбою як у мирний час, так і під час війни ускладнювалося інституцією корсарства. Межа між піратством і корсарством найчастіше була фіктивною. Відповідність терміна явищу насправді залежала від того, чи виникала потреба в джентльменах удачі в певний момент котрійсь державі як знаряддя її політики. Якщо так, то розбійники автоматично ставали корсарами й одержували королівські охоронні грамоти, що дозволяли грабувати судна держави супротивника. Часом уряд ще більше спрощував собі справу, дозволяючи, щоб на території держави легально існували відповідні бази і порти.

У першій половині XVI століття з дозволу короля Франції Франціска І виникла піратська республіка в Ля Рошелі. Її повсюди звали «покидьком морів». Мешканці Ля Рошелі, будучи підданими як короля Франції, так і короля Англії, розпочали тривале змагання обох держав з Іспанським королівством, заперечуючи його неподільний контроль над багатствами Нового Світу. Вже 1543 року триста розбійників з Ля Рошелі досягли Центральної Америки і пограбували одне з найбагатших на той час міст Картахену. 1555 року схожа група під проводом Френсіса Ле Клерка здобула величезні багатства в Гавані. Пізніше впродовж понад століття піонерами англійських і французьких колоніальних домагань були буканьєри і флібустьєри. Завдяки їм ці держави захопили й заселили свої перші колонії, завдяки їм іспанська колоніальна монополія зазнала перших значних втрат.

Але володарі обох держав добре знали, з якою неспокійною і «некерованою» стихією мають вони справу. Тому з самого початку робили все необхідне, аби загнати її в певні рамки. Вже 1536 року Генріх VIII видав суворі приписи, в яких наказував переслідувати й карати піратів, які діяли в англійських водах. З цією метою він організував спеціальну антипіратську службу під керівництвом віце-адмірала узбережжя. Його наслідувала в цьому Єлизавета І. За її часів розбійництво щезло з англійських вод. Пірати або перейшли на королівську службу, або на власний ризик грабували іспанців. Ця ситуація протрималася до кінця XVIII століття, коли французькі та англійські можновладці відчули в собі досить сил, аби відмовитися від піратських послуг. Подвійна політика змінилася відверто ворожою. Англійський акт» 1699 року передбачав, що розбійників належить осуджувати і карати в екстреному порядку, тобто позбавляти їх життя тут же, на місці злочину.