Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

тривога стискували серце кожного сталевими лещатами. Пригнічені нещастям і тяжкою скорботою, вони нагадували осиротілих дітей, що раптово втратили батька, сім'ю, віру в життя. Інколи, упавши на нари, зціпивши зуби, вони беззвучно плакали. Непоправна катастрофа потрясла їх, залишила в душі кожного тяжку, невигойну рану. Найтяжче страждав Володя, і були хвилини, коли він уже впритул наблизився до межі, за якою — божевілля і смерть. В його свідомості з'явилися якісь провали: він не чув окриків і команд, часом не міг збагнути, що і як робити в тій чи іншій ситуації, траплялося, забував скинути шапку перед начальством, за що був не раз битий, але не відчував при цьому фізичного болю. Інколи йому здавалося, що все це — химерний сон, варто лише прокинутись — і воно щезне. А коли під час перевірок викликали його номер, він здригався, як від пострілу. Це зловісні симптоми…

Єдине, що ще в ньому жило, так це почуття обов'язку перед покаліченим Петром. Піклування про беззахисного і безпорадного друга повертали Володю до дійсності.

Прощаючись з Петром у день «зет», Януш Кемпка дав покаліченому хлопцеві не тільки сигарети, а й цінну і точну інформацію стосовно штубового. І справді, штубовий дванадцятого блоку поляк Ягодзінський виявився людиною покладистою. А головне — він був запеклим курцем, і хлопці швидко знайшли з ним спільну мову. Усіх трьох він зробив позаштатними прибиральниками, давши такий інструктаж: з віником, совком і ганчірками залізти в найглухіший куток під нижній ярус нар і лежати там цілий день до повернення у табір арбайтскоманд. А в разі несподіваного нальоту есесівців робити вдгляд, що прибирають під нарами. Хлопці, сховавшись у темному закутку й підклавши під голови ганчір'я, відлежувались цілими днями. Більше того, Ягодзінський давав їм щодня по мисці баланди. Цього було досить, щоб не померти з голоду, а Петрові — загоїти рани.

Так тривало цілих два тижні, поки не скоїлось нове нещастя: за ліберальне ставлення до в'язнів блоковий зняв Ягодзінського з посади й відправив поляка в штрафну команду на «перевиховання» до Зеппа, а той, познущавшись два дні з нової жертви, забив нещасного…

У таборі відбулось нове перетасовування в'язнів. За жорстокою іронією долі Петро потрапив до другого блоку, де колись гибіли Володя з Жорою, а двоє побратимів — у відбудований і щойно заселений тринадцятий блок.

Тут уже настелили нову підлогу, поставили на місце розібрані нари, а величезну траншею розритого тунелю — від барака за табірну огорожу — засипали землею, камінням і ретельно утрамбували. У бараці все було так, як і при чехах, навіть не встиг вивітритись запах соснових стружок, а довга смуга свіжоутрамбованої землі від барака за межі табору, на якій ще не встигла вирости трава, нагадувала про недавні події… Доля жорстоко глумилася з них: тепер хлопцям доведеться гибіти у цьому бараці, де знайома кожна дощечка. Краще б уже опинитися в чужому бараці чи в іншому таборі або й зовсім не жити…

Весь табір знав про те, що есесівці дверима ламали чехам пальці. Чув про це і Володя. І якась невідома сила тягла його, неначе магнітом, до цих дверей… Двері як двері. Колись Володя не раз стояв біля них з Карелом, Франтеком чи Янушем — спостерігали за табором. Він добре знав ці двері: діяла тюремна звичка запам'ятовувати деталі. І він пам'ятав кожну дошку, кожний цвях, щілину чи подряпину на цих дверях, де соснові дошки ще не встигли почорніти. Так, тут усе було знайоме до болю.

Те, що Володя побачив, змусило його схопитися за серце… Пази, стулки, шарніри, весь одвірок були забризкані кров'ю. Бурі плями засохлої і потемнілої крові навіки всмоктали соснові дошки.

— Що з тобою? — стривожився Жора. І, подивившись туди, куди прикипів Володин погляд, стиснув кулаки — аж затріщало в суглобах. — Запам'ятаємо це! — сказав тихо і потяг товариша від дверей.

Цієї ночі Володя не міг заснути — перед очима стояли темно-бурі плями крові… Він перебирав подумки своє коротке життя, у пам'яті спливали обривки якихось епізодів, подій, картин — і тут же гасли, губилися серед пожеж, шибениць, тюремних казематів, павутиння колючого дроту. І тільки живі добрі очі чеських побратимів яскраво поставали перед ним. Минув лише місяць, як вони познайомилися, а Володі здавалося, що разом з чехами він прожив велике життя. Немає більше чехів, немає їхнього командира Карела… Лишилася тільки в душі тяжка порожнеча і ниюча рана в серці…

Його мучило безсоння. А о четвертій ранку підйом. Скільки їх уже було й скільки буде! Хоча ні, буде, мабуть, уже небагато. Проклятий табір швидко висотує життєві соки: не встигнеш оглянутися, як уже й на фініші, а там — крематорій, вогонь, гіммельскоманда… Конвейєр страждань і смерті тут чітко налагоджений. А крім цього, є ще й гестапо. Може, все ж краще кинутися на дріт, як Кость Соснін?.. Тільки хіба ж для цього боролися і страждали чеські брати? І хіба для цього ти страждав так довго і стільки вже витерпів? До біса капітуляцію! Боротися до останнього!

Частина друга
1

Після арешту чехів минув місяць. Володя з Жорою щодня й щогодини чекали на гестапівців, які з'являться із сталевими наручниками й повезуть туди, де вибивають зуби, трощать щелепи, ламають ребра, викручують руки, заганяють під нігті голки і цвяхи, б'ють і калічать до непритомності, доводять до божевілля. Хлопці жили як на вулкані, щохвилини чекаючи вибуху. Дні минали в хворобливому маренні. Про долю чехів ніхто нічого не знав і навіть не було ніяких чуток, неначе схоплені есесівцями втікачі безслідно зникли. Відомо було лише, що, за гестапівськими інструкціями, кожного втікача чи будь-якого іншого «злочинця» страчували саме в тому таборі, звідки вони намагалися втекти, і страчували неодмінно перед строєм в'язнів, щоб залякати, вибити з їхньої свідомості навіть