Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

товстим склом електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальних пристроїв. Але в приміщенні вже панував холод, віяло пусткою.

Пишні квіти, що мали дуже прозове призначення — поновлювати запас кисню, — стояли зморщені, зжовклі. Вони ще трохи куріли: то міжпланетний вакуум висисав з них рештки вологи. Пташка в клітці над ними — індикатор, який своєю смертю мав попереджати про неполадки з постачанням повітря та про надмірну потужність космічних променів, — лежала нерухомо. Тессі простягла до неї руку. Негнучкі пальці пластмасової рукавички не мали чутливості. Хрупнули й одпали випростані крильця. Здавалось, що вони з тонісінької криги.

Тессі глянула на свого супутника. Він теж дивився на пташку.

— Скажіть, ви тепер погоджуєтесь зо мною? — тихо запитала Тессі.

Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра. І так само тихо відповів:

— Погоджуюсь.

Уже коли автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:

— Коли вам дадуть наказ убивати, пригадайте оцю пташку!

Він уже оговтався і відповів звичним компліментом:

— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.

Так, більшість з персоналу «Зорі Кейз-Ола» не хотіла війни. Але, посилаючись на присягу, співбесідники заявляли, що будуть змушені виконати який завгодно наказ.

Тессі розуміла, що таких людей не можна зневажати чи ненавидіти, їх треба переконувати довго й терпляче. Факт лишався фактом: кожного, хто порушить присягу, чекає смерть.

Незбагненним був для Тессі тільки Проут, отой похмурий інженер, що зустрічав їх у день прильоту.

Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись.

— Ви — онука професора Лайн-Еу? — спитав він якось, перестрівши Тессі. І додав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.

Ця фраза сама по собі була звичайна в розмові двох малознайомих людей. Але одразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:

— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.

Тессі непевно гмикнула.

— Вас, мабуть, цікавить, куди поділись каторжники з «Зорі»? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Лишились гангстери та вбивці.

У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, навіщо розповідає про це Проут.

— Що ж, кара божа…

— Так, — посміхнувся він іронічно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.

Тессі промовчала, і він нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор:

— Погляньте, он до сектора КР транспортують водневу бомбу. З «Зорі Кейз-Ола» дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.

Він знову посміхнувся — так, що Тессі не витримала:

— Як вам не соромно!.. У вас є дружина?

Проут глузливо похитав головою:

— Немає, міс Тессі.

— Ну, тоді все ясно. До побачення!

Він ніби був приставлений шпигувати за нареченою шеф-інженера «Зорі». В усякому разі, куди б не поткнулась Тессі, через якийсь час біля неї опинявся Проут і розповідав ще про якусь із таємниць штучного супутника.

А тим часом обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги «Зорі Кейз-Ола» думати не хотів.

Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою ластівкою. Наступного дня прибуло дві. Ще через добу — чотири. А потім — десять.

Якщо й досі на «Зорі» було невесело, то тепер стало моторошно. Тессі ще пробувала посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалась до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилась на покинуту планету.

Звідси Пірейя здавалась красивою і спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита промінням Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилась боротьба. А на «Зорі Кейз-Ола» панує тиша. Страшна, могильна тиша.

Ось, плюючи спалахами, причалює до космодрому величезна ракета. Якби це було на Пірейї, все аж двигтіло б навколо. А тут — ані шелесне. Навіть якби вибухнула воднева бомба, розлилося б тільки нестерпне сяйво та промчали б нестримні потоки смертоносних часток. Та й годі.

Вже двадцять секторів «Зорі Кейз-Ола» замкнено наглухо, озброєно отакими ракетами з атомною начинкою. Сьогодні Сорок четверте; до початку Другого місяця лишилось десять днів. Щодня по десять ракет… Отже, похмурий прогноз Літтла стверджується.

Страшно! Але ще страшніше уявити, як космічні ракети помчать на Пірейю. Треба негайно щось робити… Тільки — що?

З жалем, з соромом поглядає дівчина на свої два пістолетики. Атомну бомбу не підірвеш нічим. Електронно-обчислювальний пристрій, схований у товстелезній сталевій оболонці, реагує тільки на шифровані сигнали радіоцентру Кейз-Ола. Приладнають бомбу на стартовій установці сектора, замкнуть герметичні двері — і тоді вже туди не зайде ніхто, бо й замки скоряються наказам з Пірейї.

Лише одна людина може допомогти Тессі Торн у здійсненні її задуму. Полковник Фредді Крайн має надзвичайні повноваження. Але трильйонер розрахував точно: хто створив штучний супутник, навряд чи заміриться на діло рук своїх.

Фредді не знав спочатку, чому його призначили шеф-інженером «Зорі». Одержавши детальну інструкцію аж після того, як на штучний супутник прибула перша атомна бомба, він захвилювався і вирішив, що Тессі треба негайно повернутись на Пірейю.

— Мій любий, — заперечила вона, — а чи не гадаєш ти, що коли почнеться атомна війна, в космосі буде безпечніше?

— Мабуть, твоя правда. Залишайся.