Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

у фундаменті будинку ми спустились у склеп. Злодій побував і тут, — шукав щось у старій скрині з різним непотребом, розпанахав два паперові мішки з цементом. Серед склепу валялось перекинуте відро.

Важко було навіть уявити собі, щоб ніде не залишилося відбитків ніг злодія. І все ж жодного сліду не було.

— Він потурбувався про це, — сказав Карличек. — А можливо, так сталося просто випадково. Незнайомий поливав землю в садку, щоб побачити, де вода краще фільтрується. Так завжди шукають місце, куди щось недавно закопали. Цей чолов'яга поливав також і долівку в склепі, тож не дивно, що слідів не залишилось.

Оглянувши сарайчик, де також господарював непроханий гість, ми знову повернулися в будинок. Карличек ішов першим, я останнім. Біленькі туфельки і розкішна біла сукня Віри Клімової втратили свою свіжість. Але вона не звертала на це уваги. Дівчина була похмурою й пригніченою. Потім я довідався, що Віра мала намір сходити на танці, але, побачивши на вулиці автобус, сіла й поїхала на дачу.

У великій кімнаті ми присунули стіл до канапи і зручно вмостилися на ній. Карличек дістав з кишені блокнот і олівець.

— Тепер познайомте нас з усіма вашими друзями, — промовив він, звертаючись до Віри. — Ви самі все побачили і, гадаю, розумієте, що справа серйозна. Отже, не пропускайте жодної дрібниці, яка може допомогти нам натрапити на слід злодія або цілої зграї.

Трохи подумавши, Віра заговорила.

Карличек уважно занотовував до блокнота все, що вона розповідала. Віра назвала імена дев'яти осіб, які минулої неділі були на дачі. Адреси багатьох були їй не відомими. Та це Карличка не хвилювало — їх можна було взнати в інших членів компанії. Я ж не вірив у те, що ці хлопці спроможні дати якусь інформацію, бо Віра Клімова заявила, що ніхто з них нічого про Арнольда не знав.

Алоїс Бедрна, п'ятнадцятирічний хлопець, який вчиться на муляра. Він все вміє і виконує на дачі господарські роботи. Хлопці звуть його «двірником».

Антонін Далта, на прізвисько Тонда Пекло, вчиться в інтернаті.

Віктор Розточний, або ж Віта, зубний технік, сирота.

Станя Гарах, студент.

Карел Вісман, електромонтер.

Даша Гродська, родом з Морави, шукає в Празі роботи, пов'язаної з мистецтвом. Поки що зустрічається з Вісманом.

Мілош Заржецький, колишній слухач Академії мистецтв.

Анюша Новакова, вчиться на курсах медичних сестер.

Іржі Кримпера, робітник.

— На сьогодні досить! — промовив Карличек, ховаючи блокнот до кишені. — Проте це зовсім не означає, що ми з вами вже все з'ясували.

— Йдіть до машини і почекайте нас там, — звернувся я до дівчини.

Карличек провів її до дверей, а коли повернувся, знайшов мене біля шафи.

— Все залежить від того, — сказав я Карличкові, — чи знав злодій, що ця шафа нова.

Карличек мовчки розвів руками.

— Ви вважаєте, що гість шукав фотографію цієї дівчини?

— Ні, — відповів Карличек. — Але схоже на це. Коли ми скажемо старшому лейтенантові про свої припущення, він буде здивований.

— І слушно запитає нас, чому невідомий не обстежив нижню шухляду. А коли й обстежив, то для чого йому було гаяти час на замикання і де, зрештою, подівся ключ?

— Це можна пояснити тільки тим, — сказав Карличек, — що злодій навіть не припускав можливості використання шафи під схованку, він спершу й уваги не звернув на неї, а почав пошуки в інших місцях, і лише потім, ніде не знайшовши фотографії чи чогось іншого, зазирнув у шафу і несподівано виявив те, що його цікавило, ось у цій шухляді. — Карличек показав на підлогу. — Немає нічого дивного в тому, що злодій не поставив її на місце і що його більше не цікавило нижнє відділення — те, що він розшукував, було вже в руках.

Припущення, висловлене Карличком, мало під собою грунт. Тієї ж думки були і інші члени загону Скали, які звернули увагу на замкнену шухляду ще у вівторок. Проте ця загадка залишалась поки що без відповіді.

— Ви відчиняли цю шухляду? — запитав я.

— Звичайно. Це легко робиться будь-якою відмичкою. І так само легко ми замкнули її знову — вона порожня.

— Коли б не ця шухляда, — сказав Карличек, — можна було б припустити, що ту таємничу річ сховала Клімова. Адже Арнольд знищив Вірин портрет лише для того, щоб грабіжник не здогадався, у кого може переховуватись ця річ. Віра розповідає, що її коханому не сподобалася рамка. Чому він ще й досі не замінив її? Ми не будемо шукати невідомого серед хлопців з Арнольдової компанії — всі вони знають Клімову. А грабіжник її не знає, значить, це якась зовсім стороння особа.

Подібна особа вже зустрічалася нам в районі дев'ятнадцятого кілометра. І хоч поки що ми бачили лише її розпливчастий силует, вона існує. До такого висновку прийшли ми після довгих роздумів.

— Сьогодні, — вів далі Карличек, — Арнольд Фієдлер міг би повісити тут портрет Віри навіть на повний зріст. Тепер дівчина нікого не цікавить. Правда, цілком можливо, що вона не має ніякого відношення до справи, а ми самі вигадали всі ці взаємозв'язки. Але, що б там не було, він приховував щось від неї, і тому вона становить для нас значний інтерес. Ми мусимо взнати в неї правду. Не думаю, що завдання буде легким. Кохання жінки — річ особлива. Тим більше, що йдеться, очевидно, про важливу таємницю, і Клімова не хоче виказувати коханого. Вона ладна піти за нього у вогонь і воду. Я здогадуюсь чому. Спершу вона боялася, що з ним щось трапилось, а тепер потерпає, що нещастя скоїлось з кимось іншим і в цьому винен Арнольд. Саме тому хвилюється й старий Фієдлер. Як бачите, ні Бедржих Фієдлер, ні Віра Клімова не є нашими спільниками.

Я нічого не відповів.

Ми вже збиралися виходити, коли в коридор вскочила Клімова, а слідом за нею наш шофер.

— Пробачте, товаришу капітан, — розгублено почав шофер, —