Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

“І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде”. Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. “Саме так — “безглузде”: тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам’яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія…. А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини…” Він іще раз розгорнув інструкцію. “Чи могли Льодик та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?”

Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічку-пам’ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М’яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: “Приготувати на дев’яту нуль-нуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три”; “Закінчити ремонт холодильної камери”; “Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка”. Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: “Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу її опечатати”. Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов’язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати.

Олександр Миколайович пересунув важілець на “контроль” і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що роботи бездоганно виконували завдання. Не була виконана лигав одна умова про рештки білка, передбачена правилами техніки безпеки.

Вчений прослухав й інші стрічки-пам’ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії.

“А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помилитися?” Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і знову прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену машинально своїм заступником по лабораторії: “Приготувати живлення!” Замість відповіді “Завдання зрозумів” пролунало запитання Льодина: “Від мережі чи від акумуляторів?” — “Я мав на увазі живильну суміш”. — “За якою програмою?”

В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. “Льодик неправильно зрозумів слово “живлення”, — думав він. Робот запитав: “Од мережі чи від акумуляторів?” У іншому контексті слово “живлення” треба спеціально пояснювати для роботів, особливо для роботів-лаборантів. І поправку “живильна суміш” Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринає в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все “те, Що стоїть за річчю”. І яким же упертим — тишко! — вміє бути, коли хоче наполягти на своєму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. “Живильна суміш!” Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологічних розчинів, а як одночасне живлення від мережі й акумуляторів. Такі випадки описано в першому томі “Психо-робіки”. Там є спеціальний розділ із роз’ясненнями…

Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам’ять і він може надіятися лише на пам’ять логічну. Для того щоб згадати розділ “Психоробіки”, потрібно було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, згадати попередні розділи, розставити логічні орієнтири.

Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам’ять видала першу фразу з “Психоробіки”: “Він вмирав з голоду, він знесилювався”. Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебуває там, де є багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося його знайомити з будовою людського організму.

“Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш, — розмірковував Олександр Миколайович, — то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів…”

І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг… Увагу привернув об’єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.

Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася… Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об’єктив телекамери “прилип” до нього. Смикнув замок “блискавки” на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об’єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальера, де, як це добре пам’ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.

“Таке враження, наче тут експериментував божевільний, — думав учений. — Переплутані проводи, підключена телекамера… Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї є мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.

Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп’ютера…”

У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини.